Анна Ахматова Підготувала учениця ІІ курсу фізико-математичного класу Кобзар Тетяна

Ахма́това А́нна Андрі́ївна (Го́ренко) ( 11 (23) червня 1889, Одеса ) російська поетеса, родом з України, дружина Миколи Гумільова, мати Льва Гумільова, представниця акмеїзму.

Народилася в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка.

1890 родина переїхала з Одеси до Царського Села, де навчалась в Царськосільскій гімназії в 1900–1905 роках. 1906–1907 навчалась у Київській Фундуклеївській жіночій гімназії, по закінченню якої продовжила навчання на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-літературних курсах Раєва в Петербурзі.

Перший вірш опублікувала у віці 11 років в журналі «Аполлон». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем, узяла прізвище прабабці з материнської лінії.

1910 вийшла заміж за російського поета Миколу Гумільова. Того ж року відвідала Париж, потім Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу поетесі принесла книга «Чотки» (1914)

1912 в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев майбутній історик, археолог, сходознавець, поет, перекладач.

Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової піддавались жорсткій цензурній правці і з 1923 до 1934 року Анна Ахматова практично не друкувалась. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна в повній мірі назвати авторськими.

Творчість любовна і рефлексивна лірика (збірки «Чотки», «Біла зграя», «Подорожник», «Anno Domini») лірико-епічні поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій») вірші про війну переклади поезії (у тому числі Івана Франка). Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії. Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

А ты теперь тяжелый и унылый А ты теперь тяжелый и унылый, Отрекшийся от славы и мечты, Но для меня непоправимо милый, И чем темней, тем трогательней ты. Ты пьешь вино, твои нечисты ночи, Что наяву, не знаешь, что во сне, Но зелены мучительные очи, Покоя, видно, не нашел в вине. И сердце только скорой смерти просит, Кляня медлительность судьбы. Все чаще ветер западный приносит Твои упреки и твои мольбы. Но разве я к тебе вернуться смею? Под бледным небом родины моей Я только петь и вспоминать умею, А ты меня и вспоминать не смей. Так дни идут, печали умножая. Как за тебя мне Господа молить? Ты угадал: моя любовь такая, Что даже ты не мог ее убить. 22 июля 1911 Слепнево

Я научилась просто, мудро жить Я научилась просто, мудро жить, Смотреть на небо и молиться Богу, И долго перед вечером бродить, Чтоб утомить ненужную тревогу. Когда шуршат в овраге лопухи И никнет гроздь рябины желто-красной, Слагаю я веселые стихи О жизни тленной, тленной и прекрасной. Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь Пушистый кот, мурлыкает умильней, И яркий загорается огонь На башенке озерной лесопильни. Лишь изредка прорезывает тишь Крик аиста, слетевшего на крышу. И если в дверь мою ты постучишь, Мне кажется, я даже не услышу.

Я не любви твоей прошу. Она теперь в надежном месте... Поверь, что я твоей невесте Ревнивых писем не пишу. Но мудрые прими советы: Дай ей читать мои стихи, Дай ей хранить мои портреты Ведь так любезны женихи! А этим дурочкам нужней Сознанье полное победы, Чем дружбы светлые беседы И память первых нежных дней... Когда же счастия гроши Ты проживешь с подругой милой И для пресыщенной души Все станет сразу так постыло В мою торжественную ночь Не приходи. Тебя не знаю. И чем могла б тебе помочь? От счастья я не исцеляю.