(1918 – 1838)

1 Біографія 2 Погляди на розвиток української мови і літератури 3 Творчість

Іван Левицький народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім ' ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов ' янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя. Іван Левицький під час навчання в Київській духовній академії ( ). Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов ' янської мови, арифметики та географії року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки : вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар ' єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії ( ), в гімназіях Каліша ( ) та Седлеця ( ). Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 60- х роках він написав комедію « Жизнь пропив, долю проспав » і повість « Наймит Яріш Джеря ». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість « Дві московки ». Згодом з ' явилися оповідання « Панас Круть » та велика стаття « Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності », що побачили світ у львівському журналі « Правда », оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії року вийшов у світ роман « Хмари », а наступного року драматичні твори « Маруся Богуславка », « На Кожум ' яках » та оповідання « Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти ». Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як « Микола Джеря » (1878), « Кайдашева сім ' я » (1879), « Бурлачка » (1880), « Старосвітські батюшки та матушки » (1884) року І. Нечуй - Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання « Пропащі » (1888) та « Афонський пройдисвіт » (1890), казку « Скривджені » (1892), повість « Поміж порогами » (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті « Сорок п ' яті роковини смерті Тараса Шевченка » (1906) та « Українська поезія ». До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому « шпиталі для одиноких людей », де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.

Маючи м ' яку вдачу, Іван Нечуй - Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька - священика. Ще в Кишиневі написав працю « Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов ' янщини ». Ішлося не про те, що ця література « гірша » за нашу цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав : російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну. Так само категоричним був щодо правопису : « Писати треба так, як люди говорять !». Тому не терпів літеру « ї », писав не « їх », а « йих » і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували « на віки вічні ». Правописні нововведення вважав « галицькою змовою ». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь : « Хай краще згорять, ніж з отаким правописом !». Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь - які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз « старанно уникав » вважав польським : « Я сказав би : падковито одмикував це чисто народний київський вираз ». Казав не « негативне », а « відкидне », не « позитивне », а « покладне ».

Друкуватися почав 1868 року (« Дві московки »). Автор антикріпосницької повісті « Микола Джеря » (1876 року ), повістей : « Бурлачка » (1878 року ) про життя заробітчан, « Хмари » (1874 року ), « Над Чорним морем » (1893 року ) про діяльність української буржуазної інтелігенції. Йому належать гумористично - сатиричні твори « Кайдашева сім ' я » (1879 року ), « Старосвітські батюшки та матушки » (1881 року ), « Афонський пройдисвіт » (1890 року ). Нечуй - Левицький виступав і як драматург ( комедія « На кожум ' яках », історичної драми « Маруся Богуславка », « В диму та в полум ' ї » (1875 року ) тощо, етнограф - фольклорист (« Світогляд українського народу від давнини до сучасності » ( рр.), « Українські гумористи й штукарі » (1890 року ) та лінгвіст « Сучасна часописна мова в Україні » (1907 року ); « Граматика української мови » в 2- х ч. (1914 року ) тощо. Івана Нечуя - Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй - Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Нечуй - Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П. Куліша, публікує у львівському журналі « Правда » статтю « Сьогочасне літературне спрямування » (1878). Пізніше, 1891 року, у статті « Українство на літературних позвах з Московщиною ».

« Українська жизнь, то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко ; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі »

Над презентацію працювала : Учениця 10 ПТ класу Решельєвського ліцею Гога Вікторія 2010 р.