Василь Симоненко український поет і журналіст, шістдесятник. Життя та творчість. ( )

Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Тут малий Василько вчився розуміти добро і зло, поважати людину праці. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Протягом pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи у Біївцях ( ), решта у сусідніх селах Єньківцях ( ) і Тарандинцях ( ). Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у навчався на факультеті журналістики Київського інституту. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ). Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії. ДІМ, В ЯКОМУ НАРОДИВСЯ І ВИРІС ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО ВЧИТЕЛЬКА ВАСИЛЯ АНДРІЙОВИЧА - УЛЬЯНА МИКОЛАЇВНА ДЕМЧЕНКО

Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. З 1957 він був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур. Перша збірка поезій «Тиша і грім» зявилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно мистецькому житті України. Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького утворення стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах… А ще займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня, потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу. У той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та памяті. Василь Симоненко у своєму робочому кабінеті в редакції газети «Черкаська правда»

Точкою останнього відліку для Василя Симоненка була подія, що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві пачку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, Симоненко предявив редакційне посвідчення. А далі… Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. 13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах. На могилі поета в м. Черкасах

Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки: Ось, подивіться... Ми жахнулись: всі руки були в синцях. А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. [...] Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш». Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилось повідомлення про рак.

Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т. Шевченка за 1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Півні на рушниках» (1992). Колись першим слухачем казок був син поета Лесик. Давно вже виріс Олесь, і ось уже нові покоління читачів читають казки Симоненка. Василя Симоненка було посмертно удостоєно Національної премії ім. Тараса Шевченка в 1995 році.

Цитати Василя Симоненка. На світі той наймудріший, Хто найдужче любить життя. Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю. Благородна брехня возвеличує правду. Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатись? Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Щасливий той, хто хоче мало від життя: він ніколи не розчарується в ньому. Живе той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя. Можна прострелити мозок, Думки ж не вбить! Той ніколи не доскочить слави, Хто задля неї на землі живе.

Презентацію підготувала учениця 7А класу Шпількіна Єлизавета.