Т.Л.І.Т.Л.І.

При народженні : Павло Григорович Тичинін Народження :11 (23) січня 1891 Піски, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія Смерть :16 вересня 1967 (76 років ) Київ, Українська РСР, СРСР Поховання : Байкове кладовище Національність : українець Громадянство : СРСР Підданство : Російська імперія ( до 1917 року ) Alma mater: Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана Мова творів : українська Рід діяльності : поет, перекладач, публіцист, літературознавець Роки активності : з 1906 Жанр : вірш, поема, нарис, оповідання Magnum opus:« Сонячні кларнети », « Сковорода » Т.Л.І.Т.Л.І.

Народився 11 (23) січня 1891 року в с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській імперії. У метричній книзі він був записаний як « рос. дореф. Павелъ Григорьевичъ Тычининъ ». Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичинін, пономарський син, родом із села Марківці Козелецького повіту, тепер Бобровицького району, (1850–1906), був сільським псаломщиком і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти. Мати Марія Василівна ( уроджена Савицька ) « У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою ( а була ще й друга кімната, з дерев ' яною підлогою ) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати. » Поет згадував : Т.Л.І.Т.Л.І.

Павло Тичина мав 12 сестер і братів. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові. Як зазначає у критично - біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, « суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву ( що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам ' ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину ) пом ' якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни матері поета ». Павло Тичина та Євген Тичина рік Павло Тичина, 1901 рік Т.Л.І.Т.Л.І.

Т.Л.І.Т.Л.І. Спочатку Павло вчився в земській початковій школі ( її в Пісках відкрили 1897 року ). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них « Байки » Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої ( Грінченко ) про шахтарів « Під землею ». Першій учительці поет присвятив поему « Серафима Морачевська » ( залишилася незавершеною ; уперше опубліковано 1968 року в 9 журналу « Прапор »). Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також навчали. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки. Павло Тичина з першою вчителькою Серафимою Морачевською, 1930 рік У 1900 році 9- річний Павло, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з - поміж інших хлопчиків - співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

У червні 1906 року помер батько Павла. Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини « Сине небо закрилося …» датовано 1906 роком. Пізніше Михайло Жук Автопортрет ( ксилографія ) поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш : « Подивишся аж смішно ». У 1907 році закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції. Т.Л.І.Т.Л.І.

Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський ( Василь Еллан - Блакитний ), Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури. Значний вплив на формування Тичини - поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні « суботи » якого він відвідував з 1911 року. Цьому знайомству посприяв Михайло Жук. У 1912 році в першому номері журналу « Літературно - науковий вістник » з подачі М. С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш « Ви знаєте, як липа шелестить ». Зошит з віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський. У 1913 році опублікував три оповідання « Спокуса » ( в газеті « Рада » від 17 жовтня ), « Богословіє » ( в газеті « Рада » від 6 листопада ) та « На ріках вавілонських » ( в третьому номері журналу « Світло »), які й стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю. Аркадій Казка Григорій Верьовка Т.Л.І.Т.Л.І.

У 1913–1917 роках навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети « Рада » і технічним секретарем редакції журналу « Світло » (1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914– 1916 років Тичина працював роз ' їзним інструктором і рахівником - статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів. Був членом Чернігівського самостійницького братства молодіжної підпільної організації, яку очолював Василь Еллан - Блакитний. У 1916 році братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв ' язків із іншими самостійницькими групами. Невдозі Тичина писав з Києва : Павло Тичина, 1913 р. « Я розчарувався в самостійниках, тут із ними у студентській громаді навіть і говорити не хочуть ; недавно одного просто викинули. Та й хіба конче потрібна нашому народові самостійність ? Се якось вузько і консервативно, а до того ж вони такі шовіністи ! Але не дивлячись на се все і дальше я буду вас інформувати та допомагати у справі зв ' язку з центром. » Т.Л.І.Т.Л.І.

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку ( нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області ). Тут Тичина зустрів Наталю своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій « Зоставайся, ніч настала …» Але закоханим не судилося бути разом ; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного « Кларнети ніжності ». Володимир Самійленко Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети « Нова Рада » (1917) і відділу поезії журналу « Літературно - науковий вістник » (1918– 1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920). Т.Л.І.Т.Л.І.

Почавши поетичну творчість за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій « Сонячні кларнети », в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву « кларнетизм ». Кларнетизм це світоглядна естетична концепція Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів ( асонанс, алітерація, епітети, метафори ). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в « Сонячних кларнетах » автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни. Т.Л.І.Т.Л.І.

Жовтневий переворот й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах « Замість сонетів і октав » (1920), « В космічному оркестрі » (1921). Тоді ж він починає твір поему - симфонію ( чи віршовану трагедію ) « Сковорода » ( вперше « Шляхи Мистецтва », 1923, ч. 5). Того ж 1923 року створює поему « Прометей », де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір - антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства. Можливо, на бачення Павла Григоровича вплинув і арешт його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, органами ДПУ навесні го, коли довелося писати розписку, гарантуючи, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу. Т.Л.І.Т.Л.І.

У першій половині х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР ( де - юре ), а Тичина провідним українським радянським поетом : збірка « Плуг » (1920), яка принесла йому славу « співця нового дня », і з присвятою Миколі Хвильовому « Вітер з України » (1924). Тоді ж працює в журналі « Мистецтво », в державному видавництві « Всевидат », завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко. У 1923 році переїздить до Харкова, входить до літературної організації « Гарт », а в 1927 року до ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП ( б ). За приналежність до цієї організації і твір « Чистила мати картоплю » Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в « буржуазному націоналізмі ». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його « кінець » відповідав : «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю ( не вичитаного, ні !), що, може вчетверо окріп » ( з листа до М. Могилянського ). Т.Л.І.Т.Л.І.

Там само в Харкові в цей час він працює в журналі « Червоний шлях », багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства. Роліт На твори, писані Тичиною на замовлення партії, в 1928 році відгукнувся Олександр Олесь віршем - докором « І ти продався їм, Тичино …». У 1934 році переїжджає з Харкова до нової столиці України Києва й поселяється в будинку письменників Роліт. Зі спогадів Миколи Невролого відомо, що Олександр Олесь завжди говорив про Тичину « якось задушевно, піднесено й щиро ». Після зустрічі з П. Тичиною у Празі 1925 року О. Олесь сказав : « Уявіть собі, він казав, що є моїм учнем … Коли так, то куди кращим, ніж був його нещасний вчитель … Тичина – геніальний поет, і Бог його знає, чи Україна ще скоро такого матиме. » Т.Л.І.Т.Л.І.

В умовах тотального сталінського терору х, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці « партійно витриманих » книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки « Чернігів » (1931) й особливо поезія « Партія веде », надрукована в газеті « Правда » ( ) та однойменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними з ' явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму : « Чуття єдиної родини », « Пісня молодості » (1938), « Сталь і ніжність » (1941). Абстрактно - експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії. Т.Л.І.Т.Л.І.

З початком німецько - радянської війни, в липні 1941 року Павла Тичину було евакуйовано з майже 400- ми академіками, членами - кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкирії. Там Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Разом із ним в Уфу була евакуйована і його родина дружина Лідія Петрівна та її мати Катерина Кузьмівна Папарук. Одразу по прибуттю у Башкирію письменник попросив закріпити за ним вчителя башкирської мови, якою швидко оволодів і міг читати твори в оригіналі. Вже за кілька місяців він написав наукову працю « Патріотизм у творчості Мажита Гафурі », хоча Гафурі писав лише башкирською. У 1943 році Павла Тичину призначили Народним Комісаром освіти УРСР і він виїхав з Уфи. Павло Тичина та Ліда Папарук Т.Л.І.Т.Л.І.

Війна ще посилила партійну « витриманість » збірок Тичини з патріотично - оборонною тематикою : « Ми йдемо на бій » (1941), « Похорон друга », « Перемагать і жить !», « Тебе ми знищим чорт з тобою » (1942), « День настане » (1943). В 1944 вступив до ВКП ( б ). Попри роботу на державних посадах ( вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР ), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу : « Живи, живи, красуйся !», « І рости, і діяти » (1949), « Могутність нам дана » (1953), « На Переяславській Раді » (1954), « Ми свідомість людства » (1957), « Дружбою ми здружені » (1958), « До молоді мій чистий голос » (1959), « Батьківщині могутній », « Зростай, пречудовий світе » (1960), « Комунізму далі видні » (1961), « Тополі арфи гнуть » (1963), « Срібної ночі » (1964), « Вірші » (1968) та інші. Т.Л.І.Т.Л.І.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження х початку х років, навіть виступив з осудом шістдесятників. Тим самим його поезія ( з мотивами величі партії, « дружби народів », звеличенням нового вождя Хрущова, « героїнь соціалістичної праці », колгоспних ланкових тощо ) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З ' явилися й пародії, як - от : « Трактор в полі : дир - дир - дир ! Хто за що, а ми за мир ! Краще з ' їсти кирпичину Ніж учить Павла Тичину » та ін. Т.Л.І.Т.Л.І.

Помер Павло Григорович Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Т.Л.І.Т.Л.І.

Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом. … В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням … Як би там не було, Тичина така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею : їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші. Т.Л.І.Т.Л.І.

Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім ' ям Тичини. Творчість Тичини 30- х років це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості : ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись : він чекав арешту … … Тичини не одживили і роки після XX з ' їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція : одживлюватись зарано ; попереду ще будуть холоди. Т.Л.І.Т.Л.І.