Т.Л.І.

Псевдоніми, криптоніми : В.Петрик Народження: 6 січня 1938 село Рахнівка, Гайсинський район, Вінницька область, нині Україна Смерть: 4 вересня 1985 (47 років) виправна колонія біля села Кучино, Пермська область, Російська РФСР, СРСР Поховання: Байкове кладовище Національність: українець Громадянство(підданство): СРСР Alma mater: Донецький національний університет імені Василя Стуса Мова творів: українська Рід діяльності: поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник Роки активності: Жанр: вірш Magnum opus: «Палімпсести» Т.Л.І.

Дитинство Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область. Був наймолодшою четвертою дитиною в родині. Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас шукати роботу. Згодом до нього приїхала дружина із двома старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було три роки, батько перевіз його до міста Сталіно – нині Донецьк. У роки Другої світової війни родина залишилася в окупованому нацистами місті й жила у злиднях. Після війни отримали невелику земельну ділянку, на якій почали зводити будинок. Але ця справа просувалася надзвичайно тяжко, бо здоров'я батьків було підірване, а зарплатня – мізерна.

Т.Л.І. Про роки Василь Стус згадуватиме: А сестра Марія так згадувала про брата: "Коли мені було дев'ять літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама…Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом". "Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі". Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився "занадто малим" за віком.

Т.Л.І. Студентські роки На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів завдяки отриманій в школі медалі. З другого курсу відбулося об'єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення. Перед першим курсом влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу. Був наймолодшим у групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності. Самотужки вивчив латину, добре знав німецьку мову, читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською. Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження. В.Стус. Травень 1954 р. Фото з шкільного випускного альбому.

Т.Л.І. Любив відвідувати філармонію, намагався не пропускати театральні прем'єри. У 1959 році "Літературна газета" надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко. Після інституту служив у армії. Спочатку на Полтавщині, а потім його перевели на Урал. Якось солдат направили на термінове розвантаження автівки, під час якого Стус через нещасний випадок втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього він не міг грати на гітарі. В.Стус. Початок 60-х рр.

Учасники гуртка юного автора при Донецькому обласному відділені Спілки письменників. Сидять зліва направо: Микола Колесник, Василь Стус, Андрій Клоча, Олег Орач. Стоять Петро Бондарчук і Володимир Міщенко рік Т.Л.І. Стус на святкуванні Різдва у Львові. Архів Львівського університету

Т.Л.І. Громадянська позиція Із 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки. Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар'єру, наприклад, стати директором школи. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тоді він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді. В.Стус - аспірант Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР р.

Т.Л.І. 4 вересня 1965-го у Києві мала відбутися прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ прийшла столична інтелігенція, серед якої був і Василь Стус. Іван Дзюба потім так згадував той день: Наслідком такого вчинку стало виключення з аспірантури. Згодом на похороні дисинетнки, художниці Алли Горської у грудні 1970-го Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Поет знав про присутність на похованні агентів КГБ і знав, що ті пильно стежили і фіксували усе, що відбувається. Але Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. "Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…".

У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус. Т.Л.І.

У 1968-му він був одним із підписантів "Листа 139- ти", адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих. Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, у яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини. Тоді його поезії друкують у "Самвидаві" або за кордоном, збірка "Зимові дерева" побачила світ у Брюсселі го року увійшов до Української Гельсінської групи. Василь Стус р.

Перший арешт й ув'язнення 12 січня 1972 року перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». Т.Л.І.

На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Василь Стус 1972 Т.Л.І.

Другий арешт й ув'язнення Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до Гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Т.Л.І.

Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації. Т.Л.І.

Загибель Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами. Коридор до камери в якій помер Василь Стус Т.Л.І.

Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина Валентина Попелюх одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини. Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області. Перепохований 1989 року в Києві на Байковому кладовищі. Надгробок Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві. Автор М. Малишко Т.Л.І.

Збірки віршів «Круговерть» (1965) «Зимові дерева» (1970) «Веселий цвинтар» (1971) «Час творчості / Dichtenszeit» (1972) «Палімпсести» (1971–1977, опублікована 1986) - збірка «Круговерть» збірка «Свіча в свічаді» «Птах душі» «Дорога болю»

Т.Л.І. Цитати Василя Стуса "На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обовязково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні соловїні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів… (З листа Василя Стуса до Андрія Малишка) Ти що казав? Що в зашморг затягнеш Мене, моїх дітей, мою дружину, Всіх націоналістів з України, Фашист червоний, землю забереш І на платформи – в болота сибірські, Людські кістки – на добриво візьмеш?... Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого.

Т.Л.І. Нема кайданів, щоб твій дух здушили, таких немає в світі гільйотин, котрі б били душу, геть зболілу - так, як за матірю боліє син…. Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації. Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі. Долі не обирають… Її приймають яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас. Як добре те, що смерті не боюсь я І не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся В передчутті недовідомих верств. Ти вже не згинеш, ти двожилава, земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками.