Т.Л.І.

Псевдоніми, криптоніми : В.Петрик Народження: 6 січня 1938 село Рахнівка, Гайсинський район, Вінницька область, нині Україна Смерть: 4 вересня 1985 (47 років) виправна колонія біля села Кучино, Пермська область, Російська РФСР, СРСР Поховання: Байкове кладовище Національність: українець Громадянство(підданство): СРСР Alma mater: Донецький національний університет імені Василя Стуса Мова творів: українська Рід діяльності: поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник Роки активності: Жанр: вірш Magnum opus: «Палімпсести» Т.Л.І.

Дитинство і освіта Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область, в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки Семен Дем'янович та Ірина Яківна переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. Т.Л.І.

У роках Василь навчався у Донецькій міській середній школі 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій». Учасники гуртка юного автора при Донецькому обласному відділені Спілки письменників. Сидять зліва направо: Микола Колесник, Василь Стус, Андрій Клоча, Олег Орач. Стоять Петро Бондарчук і Володимир Міщенко рік Т.Л.І.

Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. Андрій Малишко 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка. Т.Л.І.

Робота, навчання в аспірантурі Після закінчення вишу працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області. У роках Василь Стус служив у лавах радянської армії. У роках викладав українську мову та літературу в середній школі 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку. З березня по жовтень 1963 літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року по квітень 1965 року у світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу». Тобто виходив українською мовою «Соціалістичний Донбас» за редагування В.Стуса рівно два роки накладом кілька десятків тисяч примірників.). Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, у підпорядкуванні якого було чотири перекладача та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання. Т.Л.І.

Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. Будинок Президії Академії наук України Т.Л.І.

Початок дисидентства У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Т.Л.І.

Роки тимчасових робіт ( ) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану. Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Т.Л.І.

У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус. Т.Л.І.

Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні Т.Л.І.

Перший арешт й ув'язнення 12 січня 1972 року перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». Т.Л.І.

На замовлення КДБ, твори Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду», в якій «радянське життя постає як добровільний допр, де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер». Крім того А. Каспрук зазначив: «не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до поета, що так порочить свою землю і свій народ». Арсен Каспрук, 1971 рік Т.Л.І.

На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Василь Стус 1972 Т.Л.І.

У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав що Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали у селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: В.Стус під час заслання у с.Матросово Магаданської обл р. «на руках цього доктора філології моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць». «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.». «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином значить бути рабом…». Т.Л.І.

Другий арешт й ув'язнення Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Т.Л.І.

Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: Віктор Медведчук «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок». Т.Л.І.

Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: Правничий аналіз справи, проведений адвокатами Романом Титикалом та Іллею Костіним, свідчить, що навіть за радянським законодавством Медведчук мав для захисту підсудного необхідні важелі, але ними не скористався і навіть порушив адвокатську етику, визнавши провину свого підзахисного за нього самого. «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом останнє слово ». Т.Л.І.

Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації. Т.Л.І.

Загибель Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами. Коридор до камери в якій помер Василь Стус Т.Л.І.

Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина Валентина Попелюх одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини. Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області. Перепохований 1989 року в Києві на Байковому кладовищі. Надгробок Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві. Автор М. Малишко Т.Л.І.

Збірки віршів «Круговерть» (1965) «Зимові дерева» (1970) «Веселий цвинтар» (1971) «Час творчості / Dichtenszeit» (1972) «Палімпсести» (1971–1977, опублікована 1986) - збірка «Круговерть» збірка «Свіча в свічаді» «Птах душі» «Дорога болю»