Презентація на тему : Сапфо та її творчий шлях

Сапфо (жила бл. 630 до н. е. 570 до н.е.) давньогрецька поетеса, представниця монодичної пісенної лірики. Уродженка острова Лесбос, міста Мітіліні. Перша в історії літератури оспівувала чуттєву любов між жінками. Була засновницею «Дому Муз» при храмі Афродіти, гуртка знатних дівчат, яких навчала музиці, віршуванню, й танцям. У центрі її лірики теми любові, дівочої краси.Її вірші отримали назву сапфічна строфа.

За переказом, Сапфо була дочкою аристократа, що займався торгівлею, і жінки на ім'я Клеїс. У шість років осиротіла, тому матері довелося віддати її до школи гетер, де навчали співу і танцям. Вже в юному віці Сапфо писала оди, гімни, елегії, святкові і застільні пісні. За свідченням сучасників, Сапфо була невисокого зросту, дуже смаглява, з живими блискучими очима і довгими темними локонами.

За переказом нею захопився поет Алкей, однак зв'язок не переріс у сильне почуття. Незабаром Сапфо буцімто вийшла заміж за Керкіла з Андроса і народила дочку Клеїс. Але доля була до неї жорстока: з невідомих причин і чоловік, і дитина Сапфо прожили недовго.

Існувала легенда, що Сапфо покінчила із собою близько 572 до н. е., через кохання кинувшись у море зі скелі на острові Левкадія. Відповідно до цього переказу, під кінець життя Сапфо захопилася чоловіком молодим греком Фаоном, що перевозив пасажирів з Лесбосу на азійський берег, але не знайшла взаємності. Критики підозрюють, що і цей роман був вигадкою, а також знаходять пояснення «самогубству»: «кинутися з Левкадської скелі» було поширеною метафорою, що означала «очистити душу від пристрастей», подібні вчинки вважалися ритуальними і практикувалися в рамках культу Аполлона.

Творчість В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття.

Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», особливою формою чергування наголошених і ненаголошених складів. Життя і поезія Сапфо пронизані любов'ю до власної статі; вона була славнозвісною жрицею даного типу любові.

Спадок Вірші Сапфо, її заклики до любові і жагучі визнання вплинули на творчість Сократа, який величав її своєю «наставницею» у питаннях любові. Платона, який назвав її «десятою музою», Горація, який називав її «мужньою». Страбон іменував її «чудом» і стверджував, що «дарма шукати у всьому плині історії жінку, яка у поезії могла б витримати хоча б приблизне порівняння із Сапфо»

Раніше поети описували зовнішній світ, світ подій, інколи згадуючи про своє внутрішнє «я», лише для того, щоб переко­натися в його незмінності. Сапфо у своїй поезії змальовує постійну зміну наших почуттів. Вона то сміється, то плаче, то радіє, то сумує, то лине до чогось, щось знаходить і щось втрачає.

До богів подібний До богів подібний мені здається Той, хто біля тебе, щасливий сівши, Голосу твого ніжного бриніння Слухає й ловить Твій принадливий усміх: від нього в мене Серце перестало б у грудях битись; Тільки образ твій я побачу слова Молвить не можу. І язик відразу німіє, й прудко Пробігає пломінь тонкий по тілу. В вухах чути шум, дивлячись, нічого Очі не бачать. Блідну і тремчу, обливаючись потом, Мов трава пожовкла, безсило никну, От іще недовго й, здається, має Смерть надлетіти. Переклад Г. Кочура