«Україна в огні» - це правда Покрита і замкнена моя правда Про напад і його лихо... О.Довженко

О.Довженко - один із тих письменників, яким випало жити в надзвичайно важкий час. На його очах відбувалися грандіозні соціальні битви, мільйони людей гинули під час страшної війни з німецькими фашистами. І серце Довженкове не могло не відгукнутися на страждання рідного народу. Він сам був на фронті, на власні очі бачив горе, сльози, кров і своїм обов'язком вважав оспівати безсмертний подвиг українців, показати всьому світу безмір їхніх страждань і героїчних звершень.

Задум написати твір про перший найтяжчий рік війни, рік відступу, зявився у Довженка в той час, коли він дізнався про здачу німцям Києва. Довженко рвався на фронт, бо там умирала, але не здавалася його країна. Як кореспондент фронтової газети, він на власні очі побачив усі страхи війни, народне горе. «Найстрашнішим під час відступі був пліч жінок. Коли я згадую відступ, я бачу довгі-довгі дороги і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна. Вона плакала, гірко ридала, свою долю проклинала»

Написав я «Україну в огні» з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю... Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був... на її пожарах сьогодні...

Зміст зображеного в кіноповісті це жах війни, про який «не забудуть і потомки в віках», бо це таке горе, така наруга над українським народом, яка «лежить за межами обурення і відчаю». Відразу виникає запитання, чи можна загоїти такі рани? Можна, бо народ, який «звик тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому», без­смертний. І свідчень цьому такий епізод: «Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах... діставали з вузликів насіння і з пристрастю садили в землю».