Духовне красномовство

Гомілетика Вчення про проповідь складає предмет особливої богословськой науки гомілетики. Головне питання в цьому вченні про сутність і природу проповіді досі представляеться ще невирішеним і спірним. Йоган Рейхлін і Еразм Ротердамський, як гуманісти, вивчаючи проповідничі твори древніх Отців Церкви, трактують про них поряд з творами язичної, грецької і латинської літератури як про твори ораторського мистецтва, а в своїй гомілетиці мало звертають уваги на вчення про проповідь, що міститься в Св. Писанні. Звідси бере свій початок погляд багатьох гомілетів наступних часів, по якому при визначенні проповіді береться до уваги одна зовнішня її сторона словесна форма, і сама природа проповіді визначається як виключно риторична, тобто проповідь представляеться як би не маюча своїх особливих законів продукції, відноситься до тієї літературної області, яка називалась красномовством, чи ораторським мистецтвом, і підпорядковується едино правилам, які були створені ще в древності для ораторства взагалі.

Проповідь (грец. Ομιλία) в вузькому значенні, християнська церковна настанова, яка має за своє завдання розповісти і розтлумачити слухаючим вчення Ісуса Христа; офіційна назва в українському православ'ї Слово; також неофіційна назва в українському протестантстві. У широкому значенні, разповсюдження Доброї новини (Євангелія) та вчення Ісуса Христа, заповідане Ним Самим Своїм послідовникам: «І казав Він до них: Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!» (Мк 16,15); близьке до новозавітньому поняттю, що виражається грецьким терміном κήρυγμα.

В новітні часи вчення про природу проповіді стало базуватися на початках або раціоналістичних, або натуралістично-естетичних. По Шлеєрмахеру, проповідь «акт художнього словесного представлення або відтворення змісту особистого світоспоглядання проповідника перед слухачами, що посядають тим ж змістом». Т. Гарнак («Praktische Theologie», 1875) визначає проповідь як «акт слова в культі» чи акт культа в слові, який в своїй продукції підпорядковується загальним логічним і естетичним законам слова і, зокрема, законам ораторського мистецтва.

Єванге́ліє або Благовість, Благовіщення (від грец. εύαγγέλιον добра звістка, добра новина) 1) Ранньохристиянські твори, що оповідають про земне життя засновника християнства Ісуса Христа. Частина Біблії. 2) Переносно книги, в яких укладено основні принципи, правила чогось.

У своєму первинному значенні «Євангеліє» означає «добру новину» для усього людства, пов'язану зі спасінням через розпяття та воскресіння Ісуса Христа, котрий відкупив людей від рабства гріха та вічної смерті. Спочатку вважалося, що існує лише одне справжнє «Євангеліє» про життя Ісуса, котре лише доповідалось різними авторами. Багато критиків вважають, що Сам Ісус, не давав вказівок щодо письмового фіксування свого життя та діянь, але якщо взяти до уваги Єв. від Матвія гл. 23 ряд. 34, де говориться: «І ось тому посилаю до вас Я пророків, і мудрих, і книжників…» (у грецькому оригіналі слово книжники має значення переписувачі) стає очевидним, що Він уповноважив апостолів йти та проповідувати про «радісну звістку» щодо спасіння своїм співгромадянам з Ізраїлю та усім іншим народам, при цьому записавши усе бачене.

Молитва – це розмова з Богом.

Літургі́я, теж Божественна літургія або Свята літургія (грец. λειτουργία «служіння», «спільна справа») традиційна назва служби Божої у православній та греко-католицькій церквах, а точніше богослужіння з приношенням Святих Дарів. Свята Літургія займає в згаданих церквах центральне місце: її основою є святе таїнство євхаристії, оскільки в християнській традиції прийнято вважати, що встановив євхаристію та виконував її сам Ісус Христос і відтоді церква її постійно практикує.

Вважаєтья теж, що через євхаристію Христос є присутній у церкві тілом і кров'ю, котрі подаються вірним за посередництвом хліба і вина. У традиційному християнстві дослівно вірять, що у святій літургії хліб і вино посвячуються і переміняються на Тіло і Кров Христа Спасителя (див. трансубстанціація і Таємна вечеря).