Виконали слухачі 1 курсу, 1 групи Лобанова Ю.В., Самборська Ю., Семчинська Н., Сейко Д.

Ліквідація Гетьманщини, Запорізької Січі, полкового поділу на Слобідській Україні у другій половині ХVІІІ ст. призвели до поширення на територію України російської загальноімперської системи державного управління. Основною територіальною одиницею Російської імперії були губернії, що поділялися на повіти (уїзди). В якості самостійних територіальних одиниць були також міста, що поділялися на градоначальництва, губернські та повітові міста. Нижчою територіальною одиницею складали волості в сукупності кількох сіл та заштатні міста.

Система державного управління до початку ХІХ ст. відрізнялася значною децентралізацією державних функцій, що було слідством закріплення за місцевими органами державної влади значних повноважень. Урядовий апарат на місцевому рівні був представлений намісником (генерал-губернатором), що очолював кілька губерній. Він володів надзвичайними повноваженнями та відповідав виключно перед імператором. Будучи у столиці намісники приймали участь у роботі Сенату – вищого дорадчого та розпорядницького органу при імператорі. Розпливчаті формулювання, що визначали права намісників давали йому необмежені повноваження.

Намісник був головою місцевої адміністрації та поліції, здійснював загальний нагляд за всім місцевим апаратом управління та суду. Йому підпорядковувалися війська, що знаходилися на відповідній території. Виконавчим органом намісництва була канцелярія, що складалось з радників. На рівні губерній намісник діяв через губернатора.

Губернатор здійснював адміністративне управління губернією за допомогою колегіальної установи – губернського правління. Губернатор також головував у так званому приказі громадської опіки, до якого входили засідателі від губернських станових судів. Прикази громадської безпеки управляли місцевими школами, лікарнями, благодійними установами. У деяких містах також були утворені так звані градоначальництва, які користувалися статусом губернії на чолі із градоначальниками.

Губернатору та губернському правлінню на рівні повіту був підвідомчий нижчий земський суд – поліцейський орган, що складався з земського справника та кількох засідателів, які обиралися дворянством повіту. Нижчий земський суд виконував розпорядження вищестоящих влад, а також вироки суду, здійснював попереднє слідство з кримінальних злочинів. У віданні справників та нижчих земських судів знаходилися й інші завдання: зібрання податків, виконання натуральних повинностей, нагляд за торгівлею, станом доріг, санітарним станом тощо. На рівні міст – центрів губернії окреслені повноваження покладалися на поліцмейстера, а в містах – центрах повітів – на городничих, які очолювали так звану благочинну управу.

Господарські функції знаходилися на рівні губернії у віданні казенної палати та казначейства у повіті. Головою казенної палати був віце-губернатор, що призначався сенатом. Казенна палата розпоряджалася численними фінансовими та адміністративно-господарськими справами. Зокрема, вона збирала податки, відала державним майном, державними селянами, акцизами, наглядала за торгівлею та промисловістю, здійснювала ревізію, видачу утримання чиновникам тощо.

Найважливішими місцевими судами губернії були палати кримінального та цивільного суду. Обидві палати були апеляційними інстанціями для перегляду справ, що вирішувались у нижчих судах. Склад кожної з палат призначався сенатом. На рівні губернії створювався також так званий совісний суд, що ставив за мету примирення сторін конфлікту. В кожній губернії створювалися й станові суди для розгляду в апеляційному порядку кримінальних та цивільних справ дворян – верхній земський суд, мешканців міст – губернський магістрат, а також державних селян – верхня розправа. Голови цих судів також призначалися сенатом, а склад – відповідними станами. На рівні повіту діяли станові суди першої інстанції – уїзний суд для дворян, міський магістрат, нижня розправа. На рівні територій держави також створювалися органи прокурорського нагляду – губернський прокурор та стряпчий на рівні повіту. Їх повноваження були достатньо обмежені – формальний нагляд за законністю дій чиновників та установ та розясненням законів.

На всі місцеві державні установи великий вплив здійснювало місцеве дворянство, яке формувало до половини всього чиновництва.

Національний склад українських земель, що входили до складу Російської імперії, 1897 р.

На початку ХІХ ст. система державного управління Російської імперії зазнала значних змін в напрямку централізації. Створення міністерств призвело до утворення відомчої системи місцевого управління, за якою всі місцеві посадові особи та установи (за виключенням генерал-губернаторів) були закріплені за відповідними міністерствами. В цей період зберіглася в основних рисах існуюча раніше система адміністративно-поліцейських урядових органів. Головою місцевої адміністрації був губернатор, що виконував власні повноваження за допомогою адміністративних установ – канцелярії, губернського правління, ряду комісій, комітетів та присутствій. З утворенням міністерств губернатори стали підпорядковуватися Міністерству внутрішніх справ, хоча підлягали нагляду й генерал-губернаторів. Незважаючи на відомче підпорядкування губернатора міністерству внутрішніх справ їх вплив на місцеві органи інших відомств був також великий, що було закріплено в «Наказі губернаторам» 1837 р., який проголосив губернатора «господарем губернії».

Основною адміністративною установою губернії вважалося губернське правління, очолюване губернатором. Губернське правління було колегіальним органом, що складалося з ряду відділень. Функції губернатора і губернського правління були великі, і для посилення оперативності їхньої діяльності був створений ряд колегіальних установ: комітетів, присутствій, комісій під головуванням губернатора. Серед них: рекрутські присутності (здійснювали набір рекрутів), комісія народного продовольства (створення запасів продовольства), будівельна і дорожня комісії, статистичний комітет, комітет охорони здоровя, комітет земських повинностей і ін. На місцях їм були підвідомчі відповідні міські і повітові органи. Особовий склад цих установ був приблизно однаковий. Це були губернський голова дворянства, губернський прокурор, голова казенної палати, голова палати державного майна і ряд інших посадових осіб губернії.

Статут благочиння - законодавчий акт Російської імперії в галузі адміністративно-поліцейського права, підписаний Катериною ІІ 8(19). ІУ Його метою було сприяння зміцненню правопорядку в д-ві, ефективному виконанню чинних законів, а також поліпшення керівництва поліцією. Передбачалося точніше визначити організацію міської поліції і конкретно сформулювати поліц. обов'язки. С. б. складався з 12 розділів: 1.Приблизний штат поліції; 2.Про чини; 3.Порядок призначення на посади; 4.ро обов'язки управи благочиння; 5.Наказ управам благочиння; 6.Про частини міста; 7.Про пристава частини та його посаду; 8.Про квартали міста; 9.Про квартального наглядача та його посаду; 10.Про приватного маклера; 11.Заборони; 12.Стягнення).

Відповідно до Статуту благочиння на рівні повітів поліцейські функції здійснювали справники, що очолювали земські суди до складу яких входило 4-5 дворянських засідателів та 2 засідателя від державних селян. З 1837 р. на рівні станів та окремих частин міста адміністративно- поліцейські повноваження здійснювали пристави.

Вони містили в собі 274 статті, багато з яких були поділені на пункти і частини. С. б. визначалися органи поліції, управління, примірні штати, місце у «Табелі про ранги» (1722) посад, осіб і порядок призначення їх на посади. Регламентувався порядок заснування поліцейських органів, їх діяльність, компетенція, встановлювалися вимоги до осіб, що призначалися на поліцейські посади, перераховувалися дії, заборонені законом, і вказувалися стягнення, що при цьому застосовувалися. Дія С. б. спочатку поширювалася тільки на столиці та великі губернські міста. Він запроваджувався у дію поступово. З цією метою видавалися іменні укази про утворення управ благочиння у конкретних містах або губерніях, де уточнювалися штати утворених установ, визначалися суми коштів на їхнє утримання. Згідно зі С. б. у містах утворювалися єдині установи управи благочиння, або поліцейські управи, як колегіальний орган адм.-поліц. управління. У столицях їх очолювали обер-поліцмейстери, у губ. містах поліцмейстери, в інших городничі.

До складу управи благочиння входили два виборні засідателі (ратмани) від міщан і два пристави з цивільних та кримінальних справ. Міста було поділено на частини, а ті, в свою чергу, на квартали. За кожною частиною закріплювалися пристав і один або кілька суддів словес, суду з міщан, за кожним кварталом квартальний наглядач і поручик. Управа благочиння була зобов'язана забезпечувати дотримання правопорядку, приводити у виконання рішення суду, попереджувати і припиняти злочини та правопорушення, проводити слідство тощо. Підпорядковуючись безпосередньо губернаторському правлінню, управа благочиння виконувала і деякі адміністративно-господарські (наглядала за справністю міських споруд, чистотою вулиць), а також судові функції (розглядала дрібні кримінальні та цивільні справи). В указі про С. б. зазначалося, що видається поки що перша частина С. б., а наступні будуть видані пізніше. Однак ін. частини так і не вийшли в світ. С. б. втратив чинність після поліцейської реформи 1862 в Росії.

У містах керівництво поліцією здійснювали городничи (поліцмейстери в губернських містах), що стояли на чолі благочинної управи. У деяких містах поліція очолювалася градоначальниками, що мали більш широкі права ніж поліцмейстери і прирівнювалися до губернаторів. Їм були підвідомчі міське управління і поліція, нагляд за торгівлею і навіть деякі суди (наприклад, комерційні).

До органів адміністрації і поліції на місцях примикали органи жандармерії. Жандармський округ на чолі з жандармським генералом охоплював кілька губерній і поділявся на губернські відділення на чолі з жандармським штаб- офіцером. Жандармерія здійснювала вироки суду, здійснювала пошук по карних злочинах, здійснювала нагляд за місцевим адміністративним апаратом.

Утворення Міністерства юстиції привело також до зміни судової системи на місцевому рівні. Були ліквідовані як зайві верхні і нижні розправи, губернські магістрати і верхні земські суди. У кожній губернії збереглися загальстанові суди – палати карного і цивільного суду, совісний суд. У повітах діяв становий (для дворян і селян) повітовий суд, збереглися станові суди для городян – магістрат, були засновані комерційні і словесні суди. Фактично суди були придатком до адміністрації і поліції. На затвердження губернатора надходили усі вироки судів. Судове слідство проводилося органами повітової і міської поліції, а також особливо призначеними чиновниками. З утворенням міністерств прокуратура на місцях була також передана у відомство Міністерства юстиції.

Місцевими установами Міністерства фінансів були казенні палати і повітові казначейства. До основних їхніх функцій були віднесені питання повязані зі збором податків і зборів, здійсненням фінансового контролю, фінансуванням державних витрат, видачею паспортів, продажем гербового паперу. До відання Міністерства фінансів відносилися також митні округи. Місцевими установами Міністерства державного майна були губернська палата державного майна і повітове управління державного майна. Місцевими установами Міністерства народної освіти були навчальні округи (по декілька губерній у кожнім окрузі) на чолі з попечителем навчального округу. Військове міністерство мало також свої місцеві адміністративно-господарські органи, що обєднувалися у не співпадаючі один з одним артилерійські, інженерні, провіантські тощо округи.

Буржуазні реформи х рр. ХІХ ст. певною мірою перебудували систему місцевого державного управління.

Главою місцевої адміністрації залишався губернатор, що офіційно визнавався в якості представника Міністерства внутрішніх справ. У період буржуазних реформ компетенція губернаторів трохи звузилася: вони втратили право ревізії судових справ, у їхнє відання не потрапив ряд установ, створених у 60-х рр. ХІХ в. Однак губернатор очолював основний адміністративний орган губернії – губернське правління, що було звільнено від другорядних адміністративно-господарських функцій, які передавалися земствам. Губернатор був головою до півтора десятків різних дорадчих установ губернії: присутствій, комітетів, комісій, що складалися з чиновників губернії, іноді з залученням представників самоврядування. Ці присутності, комітети та інші установи при губернаторі доповнювали діяльність губернського правління. Серед них найбільш значимими були присутності по селянських, земських, міських, фабричних, питних справах, по військовій повинності й ін. Губернатори мали право ревізії всіх цивільних установ губернії незалежно від відомства, переглядали списки присяжних засідателів, були головою особливої наради, що здійснювало дізнання по державних злочинах.

На повітовому рівні губернатор здійснював свою владу через справника. Поліцейська реформа 1862 р. обєднала старі поліцейські органи в кожному повітовому місті (городничий і його канцелярія) і повіті (земський справник і земський суд) у повітове поліцейське управління, очолюване справником. Справники призначалися губернатором з місцевих дворян. У губернських містах були створені міські поліцейські установи на чолі з поліцмейстерами. Під головуванням справника в повіті діяли розпорядчо-виконавчі колегії і дорадчі органи з повітових чиновників – присутності по військовій повинності, селянським справам, питним справам і ін. Післяреформені повіти зберігали поділ на стани (волості), очолювані становим приставом, підлеглим справнику.

Управління післяреформеного повіту як і раніше залишалося в руках поміщиків-дворян. Повітовий справник призначався губернатором із дворян, у повітовому поліцейському управлінні були два дворянських засідателі, обрані повітовими дворянськими зборами. Повітовий предводитель дворянства був головою ряду повітових присутствій і комітетів, що часто відігравали роль виконавчих інстанцій для відповідних губернських установ.

У звязку з запровадженням селянського самоврядування була також утворена система установ, що здійснювала нагляд за ним. У 1861 р. була запроваджена посада мирового посередника, який обирався на три роки, але фактично призначався Сенатом за поданням губернатора при узгодженні кандидатури мирового посередника з місцевим предводителем дворянства. Кандидатури на посаду мирових посередників висувалися з місцевих потомствених дворян- землевласників і мали відповідати встановленим становим, майновим та освітнім цензам. До їх компетенції входили: розгляд скарг, спорів і непорозумінь між поміщиками та їх звільненими від кріпацтва селянами, регулювання відносин між ними, нагляд за діями органів місцевого самоврядування. На мирових посередників та на сільські суди покладався також судовий розгляд дрібних справ щодо найму робітників, оренди землі, потрав і порубок лісів, якщо ціна позову не перевищувала 30 крб. Апеляційними інстанціями до мирових посередників були їх повітові зїзди та губернські в селянських справах присутствія. У 1874 р. посада мирових посередників була скасована.

Територіальними органами Міністерства внутрішніх справ були також губернські жандармські управління, що здійснювали функції політичного розшуку і слідства. Апарат губернського жандармського управління, очолюваний начальником, підрозділявся на повітові і міські відділи.

Судова реформа 1864 р. вводила основні принципи буржуазної судової системи – незалежність суду від адміністрації, незмінюваність суддів, гласність і публічність засідань, інститути адвокатури і присяжних засідателів, виборний світовий суд, нотаріат і ін. По судовій реформі в Росії вводилися дві системи судових установ: суди із суддями, що обираються – мирові судді і зїзди мирових суддів і суди з призначуваними суддями – окружні суди і судові палати.

Кожен повіт із повітовим містом, а іноді й окреме місто складали мировий округ, що підрозділявся на кілька дільниць. У кожній дільниці знаходився один дільничний мировий суддя й один почесний. Мирові судді обиралися органами місцевого самоврядування. Віданню мирових суддів підлягали дрібні карні і цивільні справи. Мирові судді мирового округу складали повітовий зїзд мирових суддів, що грав роль апеляційної інстанції. Окружний суд створювався на кілька повітів. У його апарат входив також прокурор, що керував слідством, виступав обвинувачем у суді, стежив за виконанням вироку. У карному судочинстві окружних судів велике значення мали присяжні засідателі. Апеляційною інстанцією для розглянутих в окружних судах цивільних і кримінальних справ виступали судові палати.

Фінансові реформи початку 60-х рр. ХІХ в. викликали зміни в організації місцевих органів Міністерства фінансів. Крім казенних палат і казначейств на місцях виник ряд нових установ: акцизні управління, фінансові присутності, контрольні палати, фабричні інспекції. У звязку зі звільненням селян місцевий апарат Міністерства державного майна був значно скорочений. Замість старих палат і повітових управлінь створювалися лише губернські управління державного майна. Реформи 60-х рр. ХІХ в. в області освіти трохи звузили вплив попечителів навчальних округів по управлінню навчальними закладами. Уводилася також посада інспектора народних училищ, на яких покладався нагляд за навчальною і виховною роботою в початкових училищах. Місцевими установами Військового міністерства були військові округи. Для обліку запасних також була створена посада губернського і повітового військового начальника.

Посилення суспільно-політичного руху та незадоволення пануючого дворянського класу підсумками реформ 60-х рр. призвело до їх перегляду в наслідок так званої судової (1889), земської (1890), міської (1892) контрреформ.

У 1889 р. з метою встановлення твердої урядової влади на селі і посилення влади поміщиків над селянством після скасування кріпосної залежності була введена посада земських дільничних начальників. Земські дільничні начальники призначалися губернатором за погодженням з предводителем дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Вони мали бути спадковими дворянами, з вищою освітою, володіти землею у повіті. Земські дільничні начальники наділялися широкими адміністративними функціями, до яких належали нагляд за органами селянського громадського самоврядування та ревізія їх діяльності, усунення неблагонадійних волосних та сільських писарів. У разі відсутності відповідних чинів повітової поліції земські дільничні начальники керували нею. Ним підпорядковувалися урядники. Вони розглядали усі вироки сільських та волосних сходів щодо їх законності та доцільності. Селян та посадових осіб сільського самоврядування за невиконання його вимог земський дільничний начальник міг без будь-якого формального судочинства заарештувати (строком до 3 діб) або оштрафувати (до 6 крб.).

Судова реформа 1889 р. призвела до скасування обираємості судів та ліквідації мирових судів (крім Правобережжя та Харкова). Замість них на рівні міст та повітів призначалися сенатом міські судді та повітові члени окружного суду. На рівні значними судовими повноваженнями були наділені земські дільничні начальники. Вони розглядали дрібні кримінальні справи, а також цивільні позови на суму не більш як 500 крб. Апеляційною інстанцією для справ, що їх розглядали земські дільничні начальники був їх повітовий зїзд, а касаційною інстанцією було губернське присутствіє під головуванням губернатора. Міська та земська контрреформи призвели до розширення повноважень губернатора щодо нагляду за органами самоврядування.

Система державного управління на українських землях, що знаходилися у складі Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії здійснювалася за загальноімперською моделлю. Представником імператора та уряду на рівні Галіції та Північної Буковини, що були виділені в окремі коронні краї (з 1775 до 1849 р. вони існували як єдиний коронний край), був губернатор (з 1849 р. – намісник для в Галичині, та президент у Північній Буковині). Він здійснював керівництво всіма урядовими органами на відповідній території та призначався імператором. При намісництві існувало багато безпосередньо йому підпорядкованих установ – департаментів, через які воно реалізовувало як акти центральних органів влади і управління, так і свої власні директиви. До компетенції намісництва входили: підтримання існуючого правопорядку, поліцейський нагляд, питання освіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва. Намісництву підлягали поліція, крайові, повітові, міські і сільські органи управління. Державну владу на рівні повіту та Львову представляв староста, що підпорядковувався губернатору.