У вінку зеленолистім, У червоному намисті, Видивляється у воду На свою хорошу вроду.

У різні пори року калина чарує своєю красою. Навесні зацвітає запашним білим цвітом, нібито наречена у білій сукні. Улітку захищає від спеки. Восени вона палає вечірньою зорею, коли достигають важкі грона. Ягоди калини наливаються цілющим соком і горять як ліхтарики. У кожній ягідці заховане зернятко, схоже на маленьке серденько. Узимку кущ калини особливо гарний. Кругом біліє сніг, а вона гостинно приймає гостей, які прилетіли поласувати червоними соковитими ягідками.

Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців: Ой у лузі червона калина похилилася. Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Калинка – це імя української дівчинки. Ішла вона якось повз городи, луги, і натрапила на криницю. Задивилася Калинонька на свою красу, замилувалася. А з криниці – голос: «Не дивись довго у воду, калиною станеш». Не послухалася дівчина та й зачерпнула води…І перетворилася на калину – прекрасний кущ. Зашуміла листям, потягнулася своїми гілочками до людей, до сонця, до хмар, до вітру: «Поверніть мені дівочу красу», але ніхто її слухати не хотів. Минав час. Пролітав мимо журавель, задивився на калину – сумну та самотню – накинув на неї чарівне намисто і стала вона ще кращою. Так і стоїть вона до цього часу гарним кущиком – калиною.

Українці відтворили калину у декоративно – вжитковому мистецтві: - у вишивці (на сорочках, рушниках, картинах) - у розписі (посуд, предмети домашнього вжитку, печей) - у різьбленні - кованих, гончарних виробах, у писанкарстві - у бісероплетінні.

Також калина вважалась «весільним деревом» і була обов'язковою учасницею весільного обряду. Гілками калини прикрашали столи, весільні короваї, дівочі вінки й гостинці.