Марко Вовчок. Життєвий шлях «Ясна зоря нашого українського письменства, що запалила серце українського та неукраїнського читача своїми гуманними, проймаючими до мозку кісток оповіданнями з кріпацького життя України» Іван Франко

Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське,Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові (1845 р.). На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Маркевичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Некрасов, О. Плещеєв, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По- дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці Василь Білозерський, Микола Костомаров, а також Пантелеймон Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марко Вовчок відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів.Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями «Отечественных записок» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. Збірка перших творів Марко Вовчок, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка «Рассказы из народного русского быта», 1859), повість «Інститутка», що її письменниця почала 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Попри те, що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка, Чумак, Одарка, Сон, Панська воля, Викуп), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках Народних оповідань, а також у Рассказах из народного русского быта, Інститутці.

У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання Ледащиця, Пройдивсвіт, написане оповідання Два сини (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті (Три долі) й оповідання (Павло Чорнокрил, Не до пари), історичної повісті та оповідання для дітей (Кармелюк, Невільничка, Маруся), створює жанр соціально-побутової казки (Дев'ять братів і десята сестриця Галя), Частина цих творів увійшла до другої збірки Народних оповідань (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: Жили да были три сестры, Червонный король, Тюлевая баба, Глухой городок. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому Журналі виховання і розваги П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нарисиЛисти з Парижаі Отрывки писем из Парижа. У рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи Живая душа, Записки причетника, В глуши», перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема, п'ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл Мрачные картины), редактор петербурзького журналу Переводы лучших иностранных писателей.

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання (Козачка, Одарка, Горпина, Ледащиця, Два сини), баладного оповідання (Чари, Максим Гримач, Данило Гурч), соціальної повісті (Інститутка), психологічного оповідання й повісті (Павло Чорнокрил, Три долі), соціальної казки (Дев'ять братів і десята сестриця Галя), художнього нарису (Листи з Парижа). Історичні повісті та оповідання для дітей Кармелюк, Невільничка, Маруся ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість Маруся, наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка Кармелюк написана в 1862–1863 рр. У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою Надежда, Маша, Катерина».З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859 р., з'являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

24 травня 1870-го року Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Семеном Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника Переводы лучших иностранных писателей. За цю роботу щороку їй мали платити 2 тис. рублів сріблом. Крім того, якщо б Вовчок погодилася ще й перекладати твори для цього видання, то отримувала б по 25 рублів за кожен друкований аркуш перекладу. Письменниця погодилася, бо мала чимало боргів, які нажила за свого кількарічного перебування у Парижі. Роботи й без перекладів було чимало. Письменниця всього не встигала, тому найняла перекладачок дівчат із провінції, яким платила по 10 рублів за друкований аркуш перекладу. Перекладені ними твори підписувала своїм прізвищем, справжні авторки претензій не висували. Тож Вовчок на тому непогано заробляла. Перший номер місячника розійшовся дуже гарно. Кілька наступних теж. Але письменниця казала своїм перекладачкам, що продажі йдуть погано, тож поки вона може виплатити кожній лиш половину гонорару. Решту обіцяла віддати пізніше, але так того й не зробила. Одна з дівчат, Катерина Керстен, якій дуже були потрібні гроші, почала вимагати свій законний гонорар. Вовчок не віддавала. Тоді Катерина вирішила помститися. Вона взяла на переклад ще кілька казок Андерсена, нібито для того, аби хоч трохи підробити.

Насправді ж самостійно їх не перекладала згодом віддала Вовчок переклади, зроблені і видані кілька років тому Марією Трубниковою та Надією Стасовою. Вовчок не читала рукописи, відразу підписала їх своїм прізвищем і віддала в друк. Щойно місячник вийшов у світ, Катерина надіслала його примірники Трубніковій та Стасовій. Ті спочатку вирішили не зчиняти галасу і не псувати репутацію відомої письменниці. Та за кілька місяців знову з'явилися переклади казок, вкрадені у них і підписані прізвищем Марко Вовчок. Після цього, брат однієї з перекладачок, критик і публіцист Володимир Стасов, опублікував у газеті Санкт- Петербургские ведомости статтю Щось дуже негарне, в якій і звинуватив Вовчок у плагіаті. Скликали третейський суд з 19 літераторів, які визнали Вовчок винною у плагіаті. Зізнатися в тому, що цей переклад вкрала не вона, письменниця не могла. Адже тоді ніхто не знав про найманих нею перекладачок. Це б ще більше зганьбило Вовчок, репутація якої і так вже була зіпсована. Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину в маєток своїх знайомих у Тверській губернії. Померла Марко Вовчок у 1907 році.4 серпня 1978 року у Нальчику столиці Кабардино- Балкарської АРСР відкрито пам'ятник українській письменниці. Останній рік свого життя вона провела в Нальчику, де зберігають її будинок, що став музеєм. Автор скульптури український скульптор В.Фещенко..