Традиційні прикраси українських жінок

Корал і Найбільш розповсюджуване традиційне намисто українок що складалося з привозних коралових намистинок, нанизаних на нитку. Кількість ниток, варіювалась від 1 до 25, кожна з яких мала назву - "разок". Чим заможнішою була дівчина, тим густішими були коралі, вони оброблялися у вигляді овалів та барилець. У бідніших сімях, кількість разок була меншою, а намистинки отримували форму нарізних невеликих циліндриків, нанизаних на нитку.

Дукачі Прикраси у вигляді медалеподібних монет з металевим бантом, оброблені камінням та дорогоцінностями. Дукач слугував певним композиційним центром усіх жіночих нагрудних прикрас та закріплювався всередині на найвиднішій частині намиста. Основою для виготовлення прикраси були австрійські монети та рублі, що могли відрізнятись тематикою зображення, від портретних вирізблень до біблійних сюжетних сцен.

Дукати це монети, нанизані на нитку та скріпленні між собою у вигляді намиста. Зазвичай, переплітались з бісером або коралями та виготовлялись зі справжніх золотих монет.

Салбами на Буковині називали різновиди срібних дукачів, що з часом інтегрувались в поняття нагрудного намиста, основою якого слугували тканина та монети. За традицією, салби дівчині дарував хрещений батько, коли їй виповнювався 1 рік. Подібні прикраси є частиною національних костюмів багатьох словянських та тюркських народностей.

Згарда це традиційна гуцульська шийна прикраса-оберіг, що складається з декількох литих хрестиків, в проміжках між якими компонуються латутні або мідні "переміжки", нанизані на дротик або ремінець. Не дивлячись на те, що згарди традиційно асоціюються з християнськими віруваннями, насправді, прикраса має куди древнішу історію. Вперше, дівчинці дарували згарди у віці шести років на іменини (день янгола). Згард одягали на шию, а на наступні "уродини" кількість дарованих прикрас уже була парною, і розміщувались вони по обидва боки від першої дарованої. З роками кількість оберегів росла, утворюючи собою своєрідне кольє. Масивні згарди з розп'яттям називались "газдівські", тому що носили їх заможні люди - газди, господарі.

Пацьорки в Україні називали намисто, що виготовлялось з різноманітних матеріалів та складалось, переважно, з одного разка. Винятком слугували лише перли та "писані пацьорки" - наймасивніші нагрудні прикраси українок. Перші створювали з дешевого напівпрозорого скла, другі - з дорогого венеціанського намиста. В коломийці, так і співається: "Аж ня любиш, як я, щиро, солодкий Василю, то купи ми пацьорочки на біленьку шию".

На території Західної України особливою популярністю користувались прикраси, виготовлені із бісеру: гердани, кризи, силянки.