Австро-Угорщина й Росія, будучи унітарними державами, всіляко намагалися перешкодити формуванню української нації й розвитку української національної культури, прагнучи асимілювати українське населення. В Австро-Угорщині це проявилося в порушенні проголошеної Австрійською Конституцією 1867 р. рівноправності всіх громадян в одержанні освіти, у державних установах і судах, оскільки в західноукраїнських землях керівні посади в адміністрації та суді займали лише особи австрійської, угорської й польської національностей. Усіляко обмежувалися викладання в школах українською мовою й відкриття нових шкіл. У жодному вищому навчальному закладі в західноукраїнських землях не велося викладання українською мовою. До початку XX ст. у Львівському університеті було лише дві українські кафедри: історії України та української літератури. Національне гноблення українців у Росії та Австро-Угорщини

У царській Росії в 1863 р. циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва заборонялося друкування книг українською мовою (крім художньої літератури).

Польське національно-визвольне повстання 1863– 1864 рр. охопило й українські землі (зокрема Правобережжя, де діяли польські повстанці). Чимало офіцерів російської армії, і серед них багато українців, приєдналися до повстанців. Так, в лавах польських повстанців героїчно загинув брат відомого українського філолога О. Потебні Андрій Потебня. Проте в цілому українське населення не підтримало польських повстанців, незважаючи на їхнє гасло «За нашу і вашу свободу!», і повстання було жорстоко придушене російським урядом.

На Правобережжі в 50–60-х рр. XIX ст. серед полонізованої української шляхти виник культурно- просвітницький рух «хлопоманів» (В. Антонович, К. Михальчук, Т. Рильський та ін.). «Хлопомани» прагнули демократизації суспільства, відміни кріпацтва, активного служіння українському народові. Згодом колишні учасники цього руху створили першу напівлегальну організацію київську «Громаду». Невдовзі подібні напівлегальні гуртки «Громади» виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах і обєднали представників широких верств населення. Гуртки-громади не мали чіткої організаційної структури, своїх програм і статутів, часто розпадались і знову виникали.

· їхня діяльність мала в основному культосвітній характер (організація українських гуртків просвітництва й недільних шкіл, вивчення та пропаганда популярної й наукової літератури, вивчення історії українського народу, його мови, культури, етнографії тощо); · громади не вели політичної боротьби із царатом, вважаючи, що український народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необхідна освіта народу, його консолідація в рамках Російської імперії. Більшість членів громад вітали та ідеалізували скасування кріпосного права в Росії й Україні. Видатними членами громад були: соціолог О. Русов, історик В. Антонович, мовознавець П. Житецький, етнограф П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький.

У 1861–1862 рр. у Петербурзі, куди зїхалися після заслання Костомаров, Білозерський, Шевченко й Куліш, виник близько повязаний із громадами громадсько-політичний і літературний журнал «Основа». Він сприяв обєднанню навколо редакції українських істориків, літераторів, етнографів, мовознавців.

Після Емського указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів, налякана забороною діяльності українських організацій, вийшла з громад, інша частина заснувала «молоді громади», що взяли участь у 1874–1875 рр. в організованому народниками «ходінні в народ». Дехто, як, наприклад, Драгоманов, виїхав за кордон і там намагався знайти вихід із кризи й шлях подальшого розвитку українського національно- визвольного руху.

Михайло Драгоманов народився в 1841 р. у місті Гадяч на Полтавщині у родині дрібного дворянина, нащадка старшини Запорізької Січі. Під час навчання в Київському університеті вступив у Київську громаду, де незабаром став одним з її лідерів. З 1864 р. викладач Київського університету. Драгоманов ставив собі за мету перетворення Росії на демократичну федерацію, у якій Україна мала б широку автономію і розвивалася б шляхом, прокладеним передовими капіталістичними країнами Західної Європи.

Симпатизував ідеям соціалізму, насамперед в етичному плані (розкриття сил і можливостей людини і суспільства, відсутність експлуатації та ін.). Разом із тим критикував марксизм як помилкове вчення, що не відповідає потребам українського народу. Згодом ідеї Драгоманова заклали основу для формування першої української соціалістичної партії в Україні.