Справжній співець природи Павло Григорович Тичина

Ми дзвіночки, лісові дзвіночки…

Розкажіть, розкажіть мені, хмари: Ви чого це тікаєте далі? Та хіба ми, нещасні та стомлені, знаєм? Он вітри там женуться, кричать: «Ей ви, кралі! Почекайте, бо ми вас кохаєм».

Там тополі у полі на волі… З буйним вітром, свавольним і диким, струнко рвуться кудись в далечінь...

Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі.

Не дивися так привітно Яблуневоцві тно Стигнуть зорі, як пшениця: Буду я журиться.

Щось мріє гай над річкою. Ген неба край як золото. Мов золото- поколото, горить- тремтить ріка, як музика.

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді. Заспівали скрипки у моїй душі!

Інакше плачуть хмари і стогне буйний вітер

Йде весна запашна, квітами- перлами закосичена.

Хтось гладив ниви, так ніжно гладив.

Як ніч розкриє книгу Я радо йду в свій храм. А в нім лиш зорі, зорі, А в нім поля, поля…

Як упав же він з коня та й на білий сніг.

Прощавай те, ждіте волі, гей, на коні, всі у путь! Закипіло, зашуміло тільки прапори цвітуть...