Сніг і заєць Художник Литвин-Синявська Тетяна

Каже сніг зайцеві: - Щось у мене голова болить. - Мабуть, ти танеш, тому й занедужав, - відповів заєць.

Сів зайчик на пеньок і гірко заплакав: - Шкода, шкода мені тебе, снігу. Я в тобі і від лисиці ховався, і від вовка, і від мисливця. Як же я тепер житиму? Будь-яка ворона, будь-яка сова побачить мене і задзьобає. Піду я до лісового господаря і попрошу його, щоб він зберіг тебе для мене.

А сонце високо здійнялося, припікає. Сніг тане, струмками з гір біжить. Засмутився заєць, ще гучніше заплакав. Почув зайчика господар лісу, вислухав його прохання і мовив: - Із сонцем сперечатися я не беруся. Та й сніг зберегти не можу. А ось шубку твою білу на сіреньку поміняю. Ти без зусиль зможеш легко переховуватися у сухому листі, чагарниках чи траві. І ніхто тебе не помічатиме.

Зрадів зайчик. З того часу він щороку змінює білу зимову шубку на літню - сіру.