Мета : ознайомлення з міфічними істотами, що зустрічаються у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», зі сприйняттям і віруванням в цих істот жителів Карпат, їхнє життя в атмосфері казки, міфу, повіря і забобонів.

Гуцули – оригінальний народ, з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник – гуцул все своє життя проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води.

Відчуття казковості карпатського життя не полишає письменника

Повість М. Коцюбинського надзвичайно яскраво показує нам світогляд жителів Карпат. Вони вірять, що їх оточує безліч міфічних істот, які населяють довколишні ліси, потоки, озера, печери. Гуцули також вірять, що є люди, які знають світ духів і вміють ворожити, вірять у силу слова, в чародіїв, що супроводжують бурю, град, громи.

Іван – герой твору також вірив у існування міфічних істот.

Боїться людини. Він увесь порослий шерстю, на ногах має копита. У лісі пасе звірів, його отара олені, зайці. Ведмеді, вовки і рисі то їхні пси і коти. Вони пасуть і оберігають від зла свою отару. Іноді деякі мисливці укладають з лісовиками угоду, щоб насилали їм дичину, але то є гріх великий. Бо щезники нечисті духи. Інколи вони так водять людей, щоб ті не вибралися з лісу.

Щезник у повісті Одного разу Іван зайшов далеко у гори і раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: «На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».

Згадується і про арідника. Як Іван був на полонині, Микола часто розказав йому різні історії, які парубки вважали цілком правдивими.

«Арідник був здатний до всього, що надумав – зробив. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці пасуться. Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру»

Мавки це душі померлих дітей, але на відміну від русалок, які живуть у воді, живуть на деревах у лісах, полях і в траві. Люблять жити і у гірських печерах. Там їхні світлиці вистелені та обвішані барвистими килимами. Навесні, як тільки починають розтавати сніги, мавки вечорами засаджують прогалини квітами, а коли все зазеленіє і розцвіте на довкіллі, бігають по травах, рвуть квіти, гойдаються на гілках дерев, мов у колисці, викачуються в житах, сплітають вінки і танцюють. Там, де вони танцюють, трава росте краще і густіше. Мавки, як і русалки, знають про все на світі, а тому люди до них ставляться з пошаною.

За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.

«Він був без одежі. М'яке волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере». Чугайстир смішно вихилявся перед Іваном. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, злипались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його зогрівав.

Мольфар гуцули так називають наділену надприродними здібностями людину на зразок ворожія, чаклуна або народного мага. Як вважають місцеві жителі, мольфари бувають добрі й злі. Для лікування людей і управління силами природи (наприклад, хмарами) мольфари використовують замовляння, спеціальні пристрої й трави. Вважається, що гуцульські мольфари безпосередньо пов'язані з козацькими характерниками, українськими самураями.

Одним із героїв повісті, який мав незвичайні міфічні здібності є мольфар Юра. «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини». Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: «Стій! Я тебе не пускаю!..» Юра заклинав її йти «у безвісті, у провалля», але не на сіножаті, бо пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася.

Існувало повіря, що раз на рік відьми з всього світу зліталися на шабаш, на якому протягом трьох днів весело гуляли з нечистою силою. Керував відьмами старий відьмак старець із бридким обличчям. Вовче серце, пазур чорної кішки, гадюки, печінка та серце жаби основні компоненти багатьох чародійних відьомських напоїв. В Україні існувало повіря: якщо батько мав сім дочок, то наймолодша обовязково була відьмою.

«Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки, і надоїть повну дійницю». Сусідкою Івана була жінка, здатна до надприродних можливостей.

На Святий вечір Іван обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Потім брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів, але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрощував тричі. Тоді він закликав їх, щоб не з'явились ніколи, і легко зітхав.

Михайло Коцюбинський у творі «Тіні забутих предків» показує дотримання гуцулами звичаїв, обрядів під час різних свят, ворожіння, що нібито допомагало у боротьбі зі злими духами, які мали зашкодити господарству гуцула і навіть його життю.

Трембіта несе людям і радість, і печаль: А коли сонце заходить, ватаг виносить зі стаї трембіту і трубить побідно на всі пустинні гори, що день скінчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко. Образ трембіти органічно входить в оповідь: Повість закінчується звучанням трембіти, що сумує за загубленим життям: Під вікнами сумно ридали трембіти.

Ватра це символ життя, незнищенності, символ одвічної вівчарської праці, що годує й підтримує людину. «Живий вогонь» - ватpа на полонині, яка не повинна згаснути ціле літо. Бо саме вогонь - обоpонець од всього лихого. В а т р а Ватра вогнище, багаття (слово румунського і індоєвропейського вжитку).

У традиційних віруваннях, перекладах та повір'ях українців, зокрема гуцулів, елементи міфів максимально наближені до щоденного побуту селян. Втрачаючи своє первісне значення, міфологічні персонажі поступово набували характеру художньо-поетичних образів усної народної творчості. Отже, фантастичні образи повісті служать для створення романтичної історії, забарвленої етнографічним колоритом, і передають особливості психології персонажів.

У 1964 році повість була екранізована відомим режисером Сергієм Параджановим Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні кадри праці горян, спів і музика все це внесло особливий шарм автентики, правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гуцулка з-під Магурки неперевершено. Звуковий ряд голос самого народу. Микола Шатрук співав гуцульські співанки. Капела під керівництвом скрипаля Василя Грималюка (Могура) грала гуцульські мелодії. До речі, коли гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх у своїй квартирі (спали покотом, на підлозі). Водив їх містом, опікував, як рідний дєдьо.

Хата-музей кінофільму Тіні забутих предків