Підготувала Савченко М.В.

Катерина Білокур 1957-го року в Парижі проходила виставка українського народного мистецтва: килимарство, гончарство, художній розпис, живопис... Поміж відвідувачів роботи українських майстрів зацікавлено оглядав і Пабло Пікассо, якого супроводжував художник Микола Глущенко го року в Парижі проходила виставка українського народного мистецтва: килимарство, гончарство, художній розпис, живопис... Поміж відвідувачів роботи українських майстрів зацікавлено оглядав і Пабло Пікассо, якого супроводжував художник Микола Глущенко. Особливу увагу всесвітньо відомого митця привернули три полотна. Він довго стояв біля них, наче загіпнотизований, а потім вигукнув: Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ! Особливу увагу всесвітньо відомого митця привернули три полотна. Він довго стояв біля них, наче загіпнотизований, а потім вигукнув: Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ! На картинах, які так захопили Пікассо, - жили, співали та переплітались у чаклунському танці квіти. На картинах, які так захопили Пікассо, - жили, співали та переплітались у чаклунському танці квіти.

Я, громадянка Богданівської сільради, Катерина Василівна Білокур, родилась в 1900 році... в селі Богданівці бувшого Пирятинського повіту на Полтавщині в сімї селянина. Я на лиху свою годину рано... почала вчитись читати, а коли дожила шкільного віку, то дід мій та батько порадились: навіщо, мовляв, Катрю віддавати в ту школу, як вона й сама учиться? Та й не буде вона рвати свити щодня, надіваючи та скидаючи, та й не буде драти чобіт, щодня ними човгаючи по землі сирій і снігу мерзлому,... а буде вона дома сидіти, потроху на веретені прястиме, і купимо їй таку- сяку книжечку і нехай вона з неї й учиться грамоти.

І сидить хороше чорноброве дівчатко і малими руками виводить тонку довгу нитку... а перед нею на клочках лежить невеличка книжечка... Малювати Катря почала вже підлітком. Бувало вкраде у матері білого полотна, візьме вуглину та й починає виводити і хати, і млини, і дерева, і квіти... З листа Катерини Білокур: Було мені років 14, я щось таке малювала і при тім стратила чимало паперу, і коли батько побачили моє творєніє, то одпороли мене, як сидорову козу, як ото кажуть, і приказали, щоб я більше не малювала. І я не малювала, хіба коли крадькома.

Учителі Іван та Ніна Калити, оселились у Богданівці 1924-го року. Іван Григорович, що був родом із дрібних дворян, у малюнках 24-річної дівчини відразу ж помітив неабиякий хист. Він показав їй репродукції картин Третьяковської галереї, познайомив із творами Шевченка – літературними та живописними. Наче хтось зурочив дівчину, так засіло їй в голові велике слово – художник! Учителі Іван та Ніна Калити, оселились у Богданівці 1924-го року. Іван Григорович, що був родом із дрібних дворян, у малюнках 24-річної дівчини відразу ж помітив неабиякий хист. Він показав їй репродукції картин Третьяковської галереї, познайомив із творами Шевченка – літературними та живописними. Наче хтось зурочив дівчину, так засіло їй в голові велике слово – художник!

Одного разу вичитала вона в календарі, що в Миргороді є художньо-керамічний технікум. Одного разу вичитала вона в календарі, що в Миргороді є художньо-керамічний технікум. З автобіографії Катерини Білокур: З автобіографії Катерини Білокур: Що то за кераміка, я не знала, аби було там слово художній, то, певно, це там учать малювати, і, закінчивши ту школу, можна бути художником, - а це для мене все....Випросила в когось два листи паперу та змалювала на їх малюнки: ну, це як документ, що я дійсно маю нахил до малювання. Взяла ті малюнки та й помандрувала на станцію. А там розпитала добрих людей, в яку сторону стоїть Миргород А в миргородській канцелярії того технікуму запитали мене за мою освіту, а я їм відповіла, що не маю я ніякої освіти... Нічого, - кажуть, - не поможемо вашому горю, бо цього мало, що ви любите малювати, а ще до цього треба сім класів семилітки...

Батьків усе більше непокоїло доччине дивацтво: на гуляння не ходить, одягається в темне, малює на стінах... І чого тільки про неї не говорять! На жаль, поганого, злого. Сільській дівчині годилося б доглядати город та худобу, шити, прясти, вишивати, зрештою, - вийти заміж і народити дітей. Мати бідкалась: У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює! Батьків усе більше непокоїло доччине дивацтво: на гуляння не ходить, одягається в темне, малює на стінах... І чого тільки про неї не говорять! На жаль, поганого, злого. Сільській дівчині годилося б доглядати город та худобу, шити, прясти, вишивати, зрештою, - вийти заміж і народити дітей. Мати бідкалась: У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює! На чорноброву красуню Катерину заглядався не один хлопець. Був парубок, що сватався майже десять літ. На чорноброву красуню Катерину заглядався не один хлопець. Був парубок, що сватався майже десять літ. З листа Катерини Білокур: З листа Катерини Білокур: Як стало мені літ сімнадцять та вісімнадцять, то почав сватати. Та вже мені стало і 25 років, а він усе свата. Часто-часто було вийде він у свій берег або сяде на човна та й попливе попід вербами та очеретами і завжди співає і так гарно та голосно, щоб аж до нашого двору чути було. Та все пісень таких гарних... Де ти бродиш, моя доле? або Жду тебе я, чорноброва... А саме найчастіше він співав ту пісню, що ото: Та любив тебе дівчиною, Любитиму й молодицею, А ще сім літ не женитимусь. Чи не станеш удовицею? А тут ще й мати напались. І, може, вже з тиждень лають мене і лають. І вже так розходились, що кажуть: «Краще, кажуть, ти б калікою родилась!...Іди від мене геть, щоб я тебе не бачила! Постояла я біля хати: куди ж, думаю, мені іти? Піду у берег. І пішла. А земля хоч і не мерзла, але холодна-холодна. Ну, думаю, чи втоплюсь, чи не втоплюсь, а може, хоч матір полякаю... Коли дивлюсь – біжять уже мати....Діло це було уже після жовтневих свят,...в листопаді... Я відступала все глибше і глибше у воду – і...ждала того слова дорогого... : вернись і малюй. Малюй! Малюй хоч кожного дня! – здалася мати.

А втім, у селі ніхто не міг звільнити дівчину від роботи на землі, від клопотів по господарству. Пізніше в листах Катерина Василівна згадуватиме, як усю ніч копала город, а вдень, коли треба було пасти козу, брала мольберт і йшла далеко в поле... А втім, у селі ніхто не міг звільнити дівчину від роботи на землі, від клопотів по господарству. Пізніше в листах Катерина Василівна згадуватиме, як усю ніч копала город, а вдень, коли треба було пасти козу, брала мольберт і йшла далеко в поле... Лише випадково Катерина дізналася, що олійними фарбами можна писати не на картонках, а й на полотні. Та необроблене полотно вбирало всі фарби і малюнок зникав. Художниця наполегливо працювала далі – попередній шар слугував їй ґрунтом для нового малюнка. Аж потім хтось підказав, як правильно ґрунтувати полотно й розводити фарби. Раніше вона розводила їх неякісною оліфою, і колір – втрачався. Іноді полотна не вистачало – і Катерина зшивала шматочки. Лише випадково Катерина дізналася, що олійними фарбами можна писати не на картонках, а й на полотні. Та необроблене полотно вбирало всі фарби і малюнок зникав. Художниця наполегливо працювала далі – попередній шар слугував їй ґрунтом для нового малюнка. Аж потім хтось підказав, як правильно ґрунтувати полотно й розводити фарби. Раніше вона розводила їх неякісною оліфою, і колір – втрачався. Іноді полотна не вистачало – і Катерина зшивала шматочки. Власноручно виготовленими, завтовшки в кілька волосинок пензликами з котячої шерсті Катерина ретельно проробляла кожну деталь картини. Власноручно виготовленими, завтовшки в кілька волосинок пензликами з котячої шерсті Катерина ретельно проробляла кожну деталь картини. Катерина була переконана, що справжній художник повинен вміти малювати людей. І стала запрошувати односельців – щоб позували. Виходило схоже, і портрети подобалися селянам. Одного разу Білокур задумала намалювати своїх племінниць. Катерина була переконана, що справжній художник повинен вміти малювати людей. І стала запрошувати односельців – щоб позували. Виходило схоже, і портрети подобалися селянам. Одного разу Білокур задумала намалювати своїх племінниць.

...Квіти Катерина писала живі, з натури, нерідко поєднуючи на одному полотні весняні, літні й осінні. Квітів не зривала, а рідкісну квітку ходила малювати аж за тридцять кілометрів.

Через багато років живописець Матвій Донцов прирівняє натюрморти Білокур до тонкого і високого мистецтва голландців – цих ультрареалістів, із картин яких летять бджоли, падає роса і маточки на квітках виділяють зародковий пилок. Через багато років живописець Матвій Донцов прирівняє натюрморти Білокур до тонкого і високого мистецтва голландців – цих ультрареалістів, із картин яких летять бджоли, падає роса і маточки на квітках виділяють зародковий пилок. 34-го року Катерина Білокур закінчує свою "Берізку" – одну із трьох картин, які через багато років прославлять її в Парижі. Але світ так ніколи й не дізнався б про сільську художницю, якби доля не звела її з іншою великою українкою. 34-го року Катерина Білокур закінчує свою "Берізку" – одну із трьох картин, які через багато років прославлять її в Парижі. Але світ так ніколи й не дізнався б про сільську художницю, якби доля не звела її з іншою великою українкою. І от 1940-го року в Полтаві, а 41-го – у Києві, відкриваються персональні виставки художниці-самоучки з Богданівки Катерини Білокур. Творча інтелігенція схвильована: ці картини виходять за рамки звичайного народного малярства і викликають широкий резонанс. А щастю Катерини немає меж: Чуєте? Вчені люди назвали мене художником! – напише вона згодом в автобіографії. І от 1940-го року в Полтаві, а 41-го – у Києві, відкриваються персональні виставки художниці-самоучки з Богданівки Катерини Білокур. Творча інтелігенція схвильована: ці картини виходять за рамки звичайного народного малярства і викликають широкий резонанс. А щастю Катерини немає меж: Чуєте? Вчені люди назвали мене художником! – напише вона згодом в автобіографії. На все життя Катерина полюбила голос Оксани Петрусенко. Але дві геніальні жінки так і не зустрілися на цій землі: за кілька місяців після їхнього заочного знайомства співачки не стало. На все життя Катерина полюбила голос Оксани Петрусенко. Але дві геніальні жінки так і не зустрілися на цій землі: за кілька місяців після їхнього заочного знайомства співачки не стало.

...Під час окупації, маючи у розпорядженні тільки залишки фарб, Білокур чаклує над Квітами на блакитному тлі... А вже в 44-му, коли щойно звільнена Україна ще лежить у руїнах, художниця пише свій гімн красі та всепереможному життю – картини Буйна і Цар Колос....Під час окупації, маючи у розпорядженні тільки залишки фарб, Білокур чаклує над Квітами на блакитному тлі... А вже в 44-му, коли щойно звільнена Україна ще лежить у руїнах, художниця пише свій гімн красі та всепереможному життю – картини Буйна і Цар Колос. Пізніше саме Цар Колос назвуть найдовершенішим твором художниці. Пізніше саме Цар Колос назвуть найдовершенішим твором художниці. Цар Колос, Берізка і пейзаж На полтавській землі були відібрані для виставки українського народного мистецтва, яка проходила у Франції. Картини, що так потрясли Пікассо, в музей декоративного мистецтва в Києві так і не повернулися. Чи залИшились вони за кордоном – теж невідомо. Що з ними стало? Украдені? Продані якомусь колекціонерові за великі гроші чи привласнені представниками радянської делегації? Цар Колос, Берізка і пейзаж На полтавській землі були відібрані для виставки українського народного мистецтва, яка проходила у Франції. Картини, що так потрясли Пікассо, в музей декоративного мистецтва в Києві так і не повернулися. Чи залИшились вони за кордоном – теж невідомо. Що з ними стало? Украдені? Продані якомусь колекціонерові за великі гроші чи привласнені представниками радянської делегації? 56-го року Катерині Білокур присвоїли звання народного художника України. Попереду в неї – всього пять літ життя. Після смерті батька на плечі немолодої вже художниці лягло господарство та догляд за хворою матірю. В Катерини Василівни страшно болять застуджені ще в молодості ноги, і тяжкий селянський побут так само, як і колись, майже не лишає часу для творчості. Місцеве керівництво, роздратоване тим, що Білокур не вступила до колгоспу, ігнорує її прохання про допомогу або ж допомагає суто формально. 56-го року Катерині Білокур присвоїли звання народного художника України. Попереду в неї – всього пять літ життя. Після смерті батька на плечі немолодої вже художниці лягло господарство та догляд за хворою матірю. В Катерини Василівни страшно болять застуджені ще в молодості ноги, і тяжкий селянський побут так само, як і колись, майже не лишає часу для творчості. Місцеве керівництво, роздратоване тим, що Білокур не вступила до колгоспу, ігнорує її прохання про допомогу або ж допомагає суто формально.

З листа Катерини Білокур: З листа Катерини Білокур:... Я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, а я ось ношу у хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їх козу, бодай вона їм здохла! – от так і проходять мої дні. Та і сама хвора. І я січас не художник, а попелюшка. Ой, холодно!... Бодай він згас, нечестивий мороз цей! Воно ж, як правду сказати, то за що ж його лаяти, хоч він і мороз? Хіба він винен, що в мене нема чим топити мою хатину?... А от як замерзає вода в хаті! Ото вже тоді справа погана, як стукаєш чобіт об чобіт, хукаєш на руки, щоб все це зігріти. Ой, холодно!... Бодай він згас, нечестивий мороз цей! Воно ж, як правду сказати, то за що ж його лаяти, хоч він і мороз? Хіба він винен, що в мене нема чим топити мою хатину?... А от як замерзає вода в хаті! Ото вже тоді справа погана, як стукаєш чобіт об чобіт, хукаєш на руки, щоб все це зігріти. Художниці не тільки не покращили умов життя – їй навіть не повідомили про те, що захоплені її квітами японці пропонували побудувати своїм коштом школу живопису в Богданівці. А саму художницю мали намір запросити до Японії, щоб вона навчала тонкощів свого мистецтва. Катерина Василівна так і не дізналася про ці наміри, а листування – осіло в посольствах. Художниці не тільки не покращили умов життя – їй навіть не повідомили про те, що захоплені її квітами японці пропонували побудувати своїм коштом школу живопису в Богданівці. А саму художницю мали намір запросити до Японії, щоб вона навчала тонкощів свого мистецтва. Катерина Василівна так і не дізналася про ці наміри, а листування – осіло в посольствах.

Утім, художниця приймала учнів і без офіційних розпоряджень. Утім, художниця приймала учнів і без офіційних розпоряджень. У звичайних сільських дівчатках Катерина Василівна бачила потяг до краси, інтуїтивне розуміння прекрасного. Далеко не всі з них стали митцями, але кожна береже зворушливі спогади про свою вчительку. У звичайних сільських дівчатках Катерина Василівна бачила потяг до краси, інтуїтивне розуміння прекрасного. Далеко не всі з них стали митцями, але кожна береже зворушливі спогади про свою вчительку. Ольга Бунчук згадує, як до Богданівки завітали два лектори з Києва і виявили бажання подивитися картини відомої художниці. Одному з них припав до смаку натюрморт Богданівські яблука. Ольга Бунчук згадує, як до Богданівки завітали два лектори з Києва і виявили бажання подивитися картини відомої художниці. Одному з них припав до смаку натюрморт Богданівські яблука. Богданівські яблука – одна з останніх робіт Білокур. Шістдесят першого року художниця ще встигла помилуватися яблуневим цвітом, але малювати вже не могла.

На її смерть болісно відгукнулася інтелігенція: Павло Тичина, Максим Рильський, Матвій Донцов, Степан Кириченко, Тетяна Яблонська – далекі й близькі друзі, помічники та шанувальники. Вони втратили не лише генія українського живопису, але друга, жінку, яка щиро розкривала їм душу в листах. Із Києва провести художницю в останню путь приїхала велика делегація. Іще численнішою була громада Богданівки. Попрощатися з Катериною Білокур прийшли ті, хто любив її, поважав, піклувався – і ті, хто не завжди розумів, зневажав, ганьбив...

: Після смерті Катерини Білокур серед її картин та паперів знайшли аркуш, на якому рукою художниці було виведене: Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети… Але сильних духом не злякає ніщо. Вони з стиснутими вустами уперто, сміливо і гордо ідуть до наміченої мети – крок за кроком, все вперед і вперед… I тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва.