Образ Фауста, подібно до образів Прометея, Дон Жуана, Дон Кіхота, Гамлета, належить до так званих «вічних» образів людства, тобто таких образів, які найбільш виразно і яскраво концентрують у собі сутність певних сторін людської природи, втілюють певний тип людської поведінки.

Лиш той життя і волі гідний, Хто б'ється день у день за них. Коли б побачив, що стою З народом вільним в вільному краю. Тоді гукнув би до хвилини: Постій, хвилино, гарна ти! Ніяка вічність не поглине Мої діла, мої труди! Провидячи те щасне майбуття, Вкушаю я найвищу мить життя.

Мефістофель – (з давньоєврейської) «мефіс» руйнівник, «тофель» обманщик «… тої сили частина, що робить лише добро, бажаючи лише злого», - так Мефістофель іронічно характеризує себе

Постійно прагнучи зла людині, Мефістофель, який також є частиною Божого задуму, утверджує добро, хоча є його запереченням або спробами протистояти йому.

Утіхи, щастя все йому в ненасить, Жаги ніколи спрагнений не вгасить; Бідаха рветься зупинить Пусту, благу останню мить! Боровся він зо мною скільки сил, Та час за нас: упав старий на діл. Годинник став...

Маргарита у творі Гете виконує важливу роль, оскільки є уособленням тих моральних і природних засад людського існування, які символізують божественне начало людської душі і які виявляються непідвладними ані згубній владі диявола.

Трагедія «Фауст» стала вершиною творчості Йоганна Вольфганга Гете, вона мала надзвичайний вплив на світове мистецтво. Її образи стали вічними у світовій літературі: Фауст втілення непоборного прагнення пізнання і діяльності; Мефістофель скептичного заперечення та руйнування; Маргарита відданого і нещасного кохання.

Образи гетевської трагедії, як і сенс її фіналу є неоднозначними та суперечливими і ставлять перед читачем більше запитань, аніж дають на них відповідей. Втім, очевидно, такою й була кінцева мета Гете. Завершуючи «Фауста», він писав у одному з листів, що трагедію задумано так, щоб у ній «усе разом являло відверту загадку, яка знову й знову непокоїтиме людей і даватиме їм поживу для роздумів».