Поняття та загальна характеристика системи права

Правова система це сукупність наступних складових: юридичних норм, принципів, інститутів, правових установок, правових поглядів, гіпотез, ідей, правової культури, тобто сукупність узгоджених і пов'язаних юридичних засобів, за допомогою яких держава справляє нормативний вплив на суспільні відносини. Таким чином правова система охоплює нормативну, організаційну, концептуальну, культурну сторони правової реальності.

Структура правової системи - це її внутрішня будова, яка характеризується єдністю, цілісністю та взаємозв'язком складових елементів. Система права, на відміну від правової системи, є сукупністю впорядкованих і взаємоузгоджених між собою норм права, які характеризують його внутрішню будову, складовим елементом правової системи.

Ознаки, що характеризують систему права : це обумовлена об'єктивним розвитком суспільних відносин внутрішня структура права; дієвий нормативний регулятор, здатний здійснювати багатосторонній вплив на суспільні відносини; зміст характеризується цілісністю й структурованістю взаємопов'язаних між собою норм права, поділених за інститутами та галузями права; норми права взаємоузгоджені між собою, знаходяться у відносинах внутрішнього підпорядкування та взаємовпливу.

Суспільні відносини: За змістом: Майнові Немайнові Фінансові Земельні Сімейні Кожен із цих видів суспільних відносин регулюється визначеною групою норм права, які відбивають їх характерні особливості та відповідну соціальну спрямованість.

Норма права - це загальнообов'язкове, формально визначене, встановлене або санкціоноване державою правило поведінки, за невиконання або неналежне виконання якого настає юридична відповідальність.

Основні властивості права: нормативність формальну визначеність державну примусовість

Хоча необхідно зазначити, що окремо взята норма права не може врегулювати суспільні відносини. Зазначені вище групи суспільних відносин регулюються відповідними групами правових норм, які створюють самостійні елементи системи права галузі права, підгалузі та інститути права.

Інститут права це сукупність відокремлених, взаємопов'язаних правових норм, що утворюють частину галузі права та регулюють певну сторону однорідних суспільних відносин.

Інститут права характеризується певними властивостями: * регулятивністю (норми за змістом мають регулятивний характер), * предметністю (присвячений регулюванню визначеного предмета суспільних відносин) * галузевістю (створюється із норм, що належать лише до певної галузі права).

Класифікація інститутів права: загальні загальні ті, що формулюють загальні принципи та положення (з них сворюються загальні частини кодифікованих нормативно-правових актів); змішані змішані ті, що створюються на межі галузей права (наприклад, інститут спільної власності подружжя існує на межі цивільного і сімейного права); комплексні комплексні ті, що є складовими елементами комплексних галузей права.

Галузь права це складовий елемент системи права, відокремлена сукупність норм права, які регулюють певні якісно однорідні суспільні відносини. Щодо визначення поняття галузі права, то в юридичній літературі у принципі виробився єдиний підхід, згідно з яким визначаються такі її ознаки: основа відокремлення галузі права якісно однорідні суспільні відносини; об'єктивність відокремлення груп суспільних відносин; певна структура.

Структура галузей адміністративне фінансове земельне цивільне кримінальне трудове

Предмет правового регулювання це фактичні суспільні відносини, пов'язані з реалізацією прав і обов'язків суб'єктів, та потребуючі правового впливу.

Предмету правового регулювання притаманні наступні характерні риси: це однорідний вид суспільних відносин, на який впливають норми певної галузі права; головним чинником що зумовлює відмінність між галузями права є специфічність суспільних відносин, що регулюються, які, відповідно, відрізняються за своїм змістом, метою та завданнями; кожній галузі права відповідає певна сфера однорідних суспільних відносин, тобто певний предмет правового регулювання (наприклад, предметом адміністративного права є однорідні суспільні відносини у сфері здійснення виконавчої влади та державного управління; відносини щодо надання державних та управлінських послуг; відносини адміністративної відповідальності тощо).

Залежно від взаємного становища суб'єктів відносин, що регулюються, існує така класифікація методів правового регулювання: 1) Імперативний метод (метод владного зобов'язання, підкорення) заснований на владних приписах державних органів, які чітко встановлюють порядок виникнення прав і обов'язків суб'єктів та санкції за порушення цих обов'язків у вигляді заборон та покарань (притаманний для адміністративного, кримінального права). Поведінка суб'єктів учасників таких правовідносин є суворо регламентованою. 2) Диспозитивний метод передбачає можливість обрання суб'єктами правових відносин, рівними за правовим статусом, варіанта поведінки у межах чинного законодавства за принципом: «дозволено все, що не заборонено» (притаманний для цивільного, сімейного права). Кожна галузь права використовує обидва методи, хоча один завжди є домінуючим у межах певної галузі.

Крім методів правового регулювання, розрізняють способи дозволу, заборони, зобов'язання, заохочення. 1. Дозвіл означає надання суб'єктам суспільних відносин можливості здійснювати дії, які не суперечать нормам права (притаманний для регулювання цивільних відносин). 2. Заборона полягає у покладенні на суб'єктів обов'язку не здійснювати протиправних дій. Як правило, такі зобов'язання містяться у нормах кримінального права. 3. Владне зобов'язання застосовується для правового регулювання тих відносин, де суб'єкти мають нерівний правовий статус і полягає у покладанні на суб'єкта обов'язку здійснювати певні дії (найбільш застосовується для регулювання адміністративних правовідносин). 4. Заохочення надання суб'єктам правових відносин винагород та пільг, що передусім передбачає стимулювання їх доброзичливого ставлення до виконання своїх обов'язків у вигляді морального та матеріального стимулювання (притаманний для регулювання трудових відносин).

Історія… Один з римських юристів Ульпіан, поділяв право на публічне й приватне, при цьому стверджуючи, що публічне право має відношення до становища римської держави, приватне до користі окремих осіб. Такий поділ права отримав закріплення і є актуальним сьогодні. Відповідно до мети й призначення норм права система останнього може поділятись на публічне право і приватне право, яке складається із сукупності певних однорідних галузей права. Цивільне, сімейне та трудове складають приватне право, а всі інші галузі публічне право. Вирішальним у даному випадку є склад суб'єктів та предмет і метод правового регулювання, які визначають характер побудови правовідносин. У приватному праві це рівноправність суб'єктів (громадян і юридичних ociб) та їх вільне волевиявлення (метод координації). У публічному праві це відносини влади і підпорядкування, оскільки однією із сторін правовідносин має бути держава або її органи (метод субординації).