Костенко Ліна Василівна Та що йшла та буде йти Крізь століття та світи…

ДЕЯКІ ФАКТИ ТВОРЧОЇ БІОГРАФІЇ Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994). Брала активну участь у дисиденстському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай», поеми «Берестечко» (1999, 2010) року опублікувала перший прозовий роман «Записки самасшедшего», що став лідером продажу серед українських книжок у 2011 році Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів. Відмовилась від звання Героя України.

ШІСТДЕСЯТНИЦТВО ЛІНИ КОСТЕНКО Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Поетесу критикують за «аполітичність», знімають з плану випуску фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів» р. знімають з друку книжку віршів «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки. Вірші Л. Костенко публікують журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка в Україні. Як правило твори розповсюджуються «самвидавом».

Перший роман Записки українського самашедшего побачив світ 2010 року нестачу в книгарнях. У січні 2011 року Костенко вирушила у тур-презентацію роману. Презентації відбулися в Києві, Рівному та Харкові. Усюди були аншлаги, не всі бажаючі потрапити змогли це зробити через те, що вже не було місця у залах. Але 9 лютого письменниця перервала свій тур через особисту образу

КАТАЛІЗАТОРОМ ТАКОГО РІШЕННЯ ПИСЬМЕННИЦІ СТАЛИ ПРОВОКАТИВНІ ІНСИНУАЦІЇ ДЕЯКИХ ЛЬВІВСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, ЖУРНАЛІСТІВ ТА ДІЯЧІВ ТЕАТРУ - НАПИСАНО В ОФІЦІЙНІЙ ЗАЯВІ ВИДАВНИЦТВА А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГА КАТАЛІЗАТОРОМ ТАКОГО РІШЕННЯ ПИСЬМЕННИЦІ СТАЛИ ПРОВОКАТИВНІ ІНСИНУАЦІЇ ДЕЯКИХ ЛЬВІВСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, ЖУРНАЛІСТІВ ТА ДІЯЧІВ ТЕАТРУ - НАПИСАНО В ОФІЦІЙНІЙ ЗАЯВІ ВИДАВНИЦТВА А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГАА-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГАА-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГА

На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки. Непогашені марки біда ще не ставила штамп. Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки. Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там. Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти. На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін. Під склепінням печалі така хороша акустика. Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін. Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик. І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні. Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик. Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні

Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось… Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось! І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі. Не проміняйте неповторне на сто ерзаців у собі! Минають фронди і жіронди, минає славне і гучне. Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрашнього дня, вечірню в попелі жаринку, шляхетну інохідь коня. Згадайте в поспіху вагона, в невідворотності зникань, як рафаелівська Мадонна у вічі дивиться вікам! В епоху спорту і синтетики людей велика ряснота. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.

Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Розкажу тобі думку таємну, дивний здогад мене обпік: я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, – на сьогодні, на завтра, назавжди! – ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема, на яку ти мене прирік. То все разом, а ти – окремо. І сьогодні, і завтра, й навік.