Доцільність Великої Британії В НАТО

Наріжним пунктом розвитку атлантичної стратегії вважається підписання в 1949 році багатостороннього договору про утворення Організації Північноатлантичної Угоди ( НАТО ), де було зафіксовано спільність принципів, цінностей, інтересів щодо збереження стабільності та процвітання держав північноатлантичного регіону. НАТО виступила основою атлантизму та забезпечила безпере - чне лідерство Сполучених Штатів в союзницькій єдності. Активна участь Великої Британії і зокрема ініціатива тодішнього міністра закордонних справ Е. Бевіна [1] наприкінці 40- х початку 50- х років в утворенні Північ - ноатлантичного союзу була обумовлена метою Великої Британі ' і в західному протистоянні та забезпеченням ' іі інтересів в Західній Европі, які вимагали тісного війсь - ково - політичного співробітництва з США та західно - европейськими державами в рамках НАТО. " Особливі відносини " зі Сполученими Штатами уможливлювали британське привілейоване положення порівняно з ін - шими державами - членами Альянсу.

3 утворенням НАТО в 1949 р. Британія стає постійним прихильником забезпечення американської військової присутності на європейському континенті. На іі території вже в 1950 році було дислоковано 180 бомба - рдувальників " В -29" та тисяча військовослужбовців США [2]. " Ми заявили абсолютно однозначно, що НАТО е основою нашої оборонної політики, і ми не бачимо практичної альтернативи тому захисту, що надається цим союзом ", зазначав Дж. Келлаген в 1974 році [3]. Впродовж кількох десятиліть, починаючи з кінця 40- х рр. британські уряди не були палкими прихильниками європейської оборонної самостійності. Вони вважали, що демонстрація Європою певних можливостей до самостійного вирішення проблем безпеки та оборони зумовлюватиме повернення Сполучених Штатів до полі - тики " ізоляціонізму ", що виступае руйнівним для НАТО. Водночас амбівалентним було і ставлення Сполучених Штатів до військового посилення Европи. 3 одного боку, вони сприяли цьому посиленню та зростанню європейської оборонної самостійності, з іншого дещо побоювалися його. Дж. Ф. Кеннеді в 1962 р.

вперше за - явив про необхідність утворення двох опор НАТО американської та єевропейської. Саме американцям завжди вдавалося долати суб ' ективні ставлення та зосереджуватися на зусиллях допомоги Европі, оскільки було зрозуміло, що це сприяє розвиткові евроатлантич - ного співтовариства. Велика Британія, виступаючи на - дійним союзником США, мала стояти на захисті їхніх інтересів на континенті. Європейська безпека на той час в розумінні британ - ського істеблішменту визначалася двома складовими запобіганням розповсюдження комунізму та контролю - ванням розвитку Західної Німеччини. Завдання, окрес - лені ціма складовими, мав вирішувати НАТО, на захисті інтересів якого Велика Британія стояла з моменту за - початкування Альянсу. Так, Британія засудила рішення Франції про вихід з військової організації НАТО. В своєму виступі 14 березня 1966 р. міністр закордонних справ М. Стюарт назвав акцію Парижа " надзвичайно серйозним ударом по інтегрованій системі оборони, від якої залежить безпека Заходу та свобода людства " [4].

Відомою е заява британського уряду, що зроблена в липні 1967 р. про майбутне военної політики, де робить - ся наголос на збереження " военної ефективності та полі - тичної солідарності НАТО ", та що заради ціеї мети Вели - ка Британія, як і раніше, робитиме відчутний внесок в збройні сили Північноатлантичного пак ry [5]. Практичним втіленням названої заяви була передача під команду - вання НАТО ще двох британських військових угруповань, що поверталися з районів " на Схід від Суецу " [6]. Досліджено, що впродовж " холодної війни " військо - ва та оборонна політика Великої Британії була спрямо - вана на підтримку і зміцнення Північноатлантичного Альянсу, де вона посідала друге після Сполучених Штатів місце [7] за своїм внеском в розвиток та діяль - ність НАТО.

Британський істеблішмент наголошував на невід ' емності Британі ' і від НАТО, розглядав активну участь Сполученого Королівства в НАТО в якості голо - вного завдання військово - політичного курсу держави в умовах системи біполярності, про що світчать тогочасні Білі книги британського уряду, парламентські дебати, виступи британських лідерів, передвиборчі маніфести політичних партій [8]. Згідно з висловлюванням колиш - нього міністра оборони Д. Хілі, Велика Британія посідае провідне місце серед західноевропейських членів Аль - янсу, оскільки саме ця держава виконуе " значні військо - ві зобов ' язання впродовж всого фронту від Скандинаві ' і до Середземного моря, а також в такому важливому регіоні, як Центральна Европа " [9].

Найбільш суттевим внеском Британі ' і в діяльність Альянсу були ' іі ядерні сили, зокрема впродовж 70- х рр. основу ядерного поте - нціалу НАТО складали головним чином літаки з раке - тами " повітря земля " англійські літаки " Вулкан " та американські F-111 [10]. Водночас, за твердженням британських науковців, наявність ядерної зброї умож - ливила значне скорочення звичайних збройних сил. Так, їхня чисельність скоротилася з в 1957 р. до у 1962 р. [11].

За ініціативою Великої Британії в листопаді 1968 ро - ку в рамках НАТО була утворена Еврогрупа, яка діяла до 1993 р. в якості об ' еднання европейських урядів в рамках НАТО. Метою Еврогрупи було одночасне поси - лення військової могутності НАТО та зміцнення співро - бітництва між західноевропейськими членами блоку. Така " поведінка " держави пояснена в британській істо - ріографії фактом усвідомлення " другорядності " заоке - анських володінь, об ' ективним сприйняттям промови Г. Макміллана про " вітер змін ", що і зумовило Сполуче - не Королівство зосередитися на розбудові европейської безпеки та НАТО [12] х років британські збройні сили зазнали перебу - дови своеї структури, зміни планування, була поширена ' іхня взаемодія із збройними силами інших держав - партнерів по НАТО і проведена модернізація ядерної зброї. Водночас в середині 70- х рр. спостерігалося деяке

зменшення обся ry британського внеску в діяльність Аль - янсу. Так, була скорочена британська військова присут - ність в басейні Середземного моря, ліквідовані військові бази на о. Мальта. Згодом частина витрат на утримання британської " рейнської " армії була покладена на ФРН. Згідно з офіційними даними, на кінець 70- х рр. Британія надавала командуванню НАТО біля 8% численьності сухопутних військ, 9% танків, 11% літаків [13]. Досліджено, що впродовж 70- х початку 80- х років внесок Великої Британі ' і в діяльність чотирьох постійних міжнаціональних формувань, підпорядкованих коман - дуванню НАТО, був досить скромним.

До " мобільних сил " Альянсу входила батальйонна група ( біля 1,5 тис. віськових ), одна ескадрілья " Харріерів " та декілька гелі - коптерів [14]. До " постійних атлантичних сил " від Спо - лученого Королівства надходив один з семи кораблів держав НАТО. Навіть меншими були внески до об ' ед - наних військово - морських сил в проливі Ла - Манш та Середземному морі. Витрати Британії на розвиток ін - фраструктури НАТО в Західній Европі складали трохи понад 10°/ о від загального обся ry [15]. Головна частина британських військових сил, зоріе - нтованих на виконання завдань Альянсу, не була під - порядкована командуванню НАТО, а перебувала в складі національних сил. Доведена активна участь Ве - ликої Британі ' і в тогочасних тренувальних маневрах військових сил держав НАТО [16].

До того ж, уряд М. Тетчер найактивніше з европейсь - ких членів Альянсу підтримував рішення НАТО 1979 р. про розміщення ядерних ракет типу Круз та Першинг - ІІ в Західній Европі на початку 80- х рр. Уряд М. Тетчер послідовно поводив курс на зміцнення " особливих від - носин " з США, збільшення внеску Великої Британі ' і в НАТО, активну участь у військових програмах Альянсу. Впродовж 80- х рр. першочергова увага приділена зміц - ненню стратегічних ядерних сил морського базування. В 1980 р. було завершено програму модернізації ан - глійських ядерних ракет типу " Поларіс " ( програма " Ше - валін "), досягнуто рішення про закупку у Сполучених Штатів нового типу ракет " Трайдент -1" та співробітниц - тво в переобладнанні британських ядерних субмарин для використання нового покоління ядерної зброї " Трайдент -2". Найбільший обсяг витрат на програму " Трайдент " прийшовся на кінець 80- х років, коли він складав 6-8% військового бюджету, або % асиг - нувань, призначених на закупку Великою Британіею озброень та військової техніки.

Модернізація озброень впродовж 80- х років спричи - няла додаткові фінансові витрати. Як зазначив в Палаті громад колишній британский міністр оборони Ф. Пім, реальна вартість нового покоління танків перевищуе попередню вдвічі, фрегатів в 2,5 разів, літаків в 3 рази, субмарин в 6 разів [17]. Згідно з зобов ' язання - ми Британі ' і як члену Альянсу щодо щорічного збіль - шення військового бюджету на 3%, британські витрати на військовий бюджет було збільшено на 27% впродовж рр. або в 2,4 рази з 7,5 млрд. ф. ст. до 17,9 млрд. ф. ст. До того ж, військові сили Сполученого Королівства на континенті ( в Західній Німеччині ) налі - чували [18].

Загалом досліджено, що рівень військових витрат Великої Британі ' і впродовж 50- х 80- х років був найви - щим в порівнянні з усіма европейськими державами - членами Альянсу [19]. Швидке зближення Великої Британі ' і та США на по - чатку 90- х років, ' іі активна участь в операці ' і " Буря в пустелі " обумовили формування британської позиці ' і щодо майбутньої ролі НАТО в світі за нових умов. В цей період, як це не раз відбувалося в критичних ситу ­ аціях, Велика Британія підтвердила свій статус найна - дійнішого союзника США. Дж. Мейджор надав амери - канському президентові підтримку не лише в безпосе - редньому проведенні військової операції, а й у внутріш - ньополітичній боротьбі, коли пообіцяв приеднатися до силової операції в Іраці ще до того, як пройшли слухан - ня в Конгресі з цього питання, що полегшило Дж. Бушу прийняття потрібного рішення щодо іракської пробле - ми. Така позиція Лондона запевнила США, що вони " можуть розраховувати на безсумнівну підтримку лише одніеї держави Великої Британії, головного " команд - ного гравця ", який не лише бажае, а й, що е більш цін - ним, здатний надати таку підтримку " [20].

Крім того, Велика Британія проголосувала за рішен - ня проведення силової операції в Іраці в рамках Ради Безпеки ООН. Звичайно, безпосередня спільна участь у військових діях, яка і надалі зміцнила відносини двох держав, зумовила спільну роботу над розробкою нової концепції військово - політичного блоку. До того ж, сутте - ве подальше зближення позицій відбулося не лише на рівні держав, а й на рівні ' іхніх лідерів, що узгодило ' іхні позиці ' і в питанні майбутньої ролі НАТО в Европі. " Буря в пустелі " продемонструвала, що НАТО е найефективнішим військовим механізмом Заходу, і це підсилило значущість Альянсу для Великої Британі ' і. Сподівання Великої Британі ' і отримати якомога більшу ваг y в оновленому НАТО базувалися саме на ' іі актив - ній участі в операці ' і " Буря в пустелі " та зміцнілих на той час " особливих відносинах " зі Сполученими Штатами.

Останне великою мірою сприяло формуванню нової концепці ' і стратегічного розвитку НАТО, в розробці якої Велика Британія взяла активну участь. Концепція, як відомо, була прийнята 8 листопада 1991 року в Римі і віддзеркалювала особливості постбіполярного світу, де основний наголос робився не на протидії зовнішній за - грозі, а на запобіганні конфліктам, що могли виникнути на релігійній, етнічній або територіальній основі. Пода - льший розвиток подій впродовж двох років, однак, не вирізняе Велику Британію з - посеред іншіх партнерів НАТО. Цей період співпадае з тимчасовим занепадом " особливих відносин ". Фактичне закінчення " холодної війни " співпадае такожзі скороченням британських збройних сил та витрат на потреби оборони. Коментуючи " Стратегічний огляд з питань оборони ", міністр оборони СК Т. Кінг в липні 1990 р. повідомив про 20°/ о скорочення армі ' і, повітряних та морських сил. Частка оборонних витрат щодо ВНП ма - ла зменшуватися поступово з 5,3°/ о в рр. До менше 4% на середину 90- х, хоча навіть такий рівень був вищим, ніж у континентальних партнерів Альянсу.

Участь у миротворчій операції в колишній Югославії стала наступним внеском Великої Британії в діяльність НАТО. Як один з п ' яти учасників Контактної групи, Бри - танія взяла участь у Дейтонських переговорах та підпи - санні загальної рамкової угоди щодо миру в Боснії та Герцеговині. Британія виступила одним з ініціаторів зу - стрічей в Рамбуйе ( лютий 1999 р.) та Парижі ( березень 1999 р.) щодо югославської кризи. Вона була одною з перших держав, що відрядила свої збройні сили у розпо - рядження ООН в Боснії та Герцеговині, спочатку у складі Сил захисту ООН (UNPROFOR), a пізніше до Сил стабі - лізаці ' і ( СФОР ) та сил у Косові ( КФОР ). В складі КФОР британський контингент був чи не найчисленнішим [22]. Конфлікт, що поступово розгортався, призвів до си - лових дій авіації та бомбардуванню тариторії Боснії та Герцеговини. Підходи Великої Британії щодо розв ' язан - ня югославської кризи характеризуються наявною не - послідовністю. Сполучене Королівство, яке досить по - вільно було втягнуто в цей конфлікт, спочатку засуджу вало американські дії. Спроба США відмінити заборону на поставку озброєнь боснійським мусульманам викли - кали протест Великої Британії. Однак, поступово пози - ція Сполученого Королівства кардинально змінюється, і уряд Д. Мейджора доклав всіляких зусиль для дове - дення необхідності британської участі у врегулюванні югославського конфлікту. Восени 1992 р. парламентські дебати були зосере - джені навколо питання стосовно доцільності участі держави у врегулюванні конфлікту, влючаючи безпосе - редню військову участь [2 З ].

Загалом уряд консервато - рів, на відміну від урядів інших європейських держав, мав більш збалансований підхід до конфліктуючих сто - рін і досить скептично ставився до будь - якої форми військового втручання як методу тиску в розв ' язанні югославської кризи. Він виступав як проти бомбарду - вань позицій сербів, так і проти зняття ембарго на по - ставки зброї для будь - якої з сторін, що воюють. Непо - слідовність політики уряду Д. Мейджора виявилася в приєднанні до участі військових миротворчих сил під егідою ООН, хоча й з наголосом на тім, що вони не бра - тимуть участі у збройних зіткненнях в колишній Юго - славії. Британія неохоче погодилась з рішеннями ООН та НАТО щодо нанесення ракетних ( в квітні 1994 р.) та бомбових ударів ( в серпні - вересні 1995 р.) по позиціям боснійських сербів, сподіваючись, що такі удари сприя - тимуть припиненню збройного конфлікту та прискорю - ватимуть розвиток переговорного процесу.

Протягом липня 1992 р. - лютого 1994 р. військові сили Альянсу були зосереджені на контролюванні до - тримання санкцій Ради Безпеки ООН щодо держав ко - лишньої СФРЮ. Британський військовий контингент був найбільшим серед миротворчих сил Альянсу і налічу - вав у 1996 р людей. Тим не менш, в багатьох випадках, як вважають експерти [24], Британія діяла самостійно, часто всупереч акціям більшості держав ЄС і навіть Сполучених Штатів. Така політика спричиняла певні непорозуміння і навіть конфронтацію, особливо щодо Німеччини або США, але ніколи не загрожувала порушенню " союзницької єдності " та пошкодженню британсько - американських " особливих відносин ".

Позиція уряду Блера докорінним чином відрізнялася від його попередників. Вона стала виявляти ознаки бі - льшої рішучості та агресивності. Лондонська зустріч міністрів закордонних справ держав Контактної групи в січні 1999 р. підготувала наступні переговори з делега - цією сербського уряду та представниками косівських албанців в Рамбуйє та Парижі ( лютий - березень 1999 р.). На цих переговорах в Рамбуйє саме британсь - кий міністр закордонних справ Р. Кук, що був одним з головуючих, відіграв особливу роль в цілеспрямованому тиску підписаня проекту заключного документу косівсь - кою стороною. Це пізніше слугувало обгрунтуванням воєнної інтервенції та уможливило початок бомбарду - вань колишньої Югославії. Варто зазначити, що британ - ські представники на зустрічі в Парижі були заздалегідь ознайомлені з так званим " військовим додатком " до уго - ди, що був запропонований адміністрацією США.

Рішення генерального секретаря НАТО Х. Солани щодо збройної атаки сил НАТО на колишню Югославію без згоди Ради Безпеки ООН було ухвалено всіма чле - нами Альянсу. Головними ж прихильниками воєнної інтервенції виступали адміністрація США та уряд Спо - лученого Королівства. Т. Блер неодноразово аргумен - товано доводив британську позицію, наполягаючи на відсутності альтернативи розв ' язати конфлікт мирним шляхом і відмовою сербської сторони прийняти запро - поновані умови : " Ви не повинні забувати, що НАТО не хотіло розпочинати військової дії. Впродовж місяців ми намагалися досягти мирного врегулювання. Мілошевич постійно порушував свої обіцянки та застосовував те - рористичні дії в Косово. Ми розпочали військово - повітряну кампанію лише тоді, коли всі інші засоби було вичерпано " [25].

Згідно з позицією британського уряду, військова ін - тервенція є останнім з можливих засобів розв ' язання конфлікту. Такий засіб може бути виправдано лише в двох випадках : по - перше, коли порушення прав людини досягло такого рівня, що перетворилося на системати - чний процес етнічної " чистки ", з численними людськими жертвами і неможливістю їхнього захисту ; по - друге, коли така політика являє загрозу миру і безпеці сусідніх держав. На думку британського уряду, обидва випадки були наявними в Косово, і всі спроби мирного врегулю - вання виявилися марними. Саме так пояснював пре - м ' єр - міністр політику Сполученого Королівства щодо ситуації в колишній Югославії [26].

Попередня одностайність держав - членів НАТО щодо повітряних бомбардувань колишньої Югославії стала давати ознаки розколу одразу після початку військових дій. В лавах НАТО стала спостерігатися певна поляри - зація опіній : з одного боку - Велика Британія зі Сполуче - ними Штатами як ініціатори військової інтервенції та при - хильники силового розв ' язання конфлікту в Косово ; з іншого - невеликі держави - члени НАТО, які не брали участі в бомбардуваннях або відмовилися від цього, як, наприклад, Норвегія. Позиція Греції, Іспанії, Італії була нерішучою і залежала від розвитку подій. Франція та Ні - меччина наполягали на пошуках компромісу, хоча в їхніх урядах також спостерігалася неодностайність. Як і в багатьох інших випадках британсько - американський альянс виступив " лідером агресивності " впродовж всього процесу врегулювання ситуації в коли - шній Югославії [27].

Британія протистояла всім спробам припинення бомбардувань. Британія підтримувала намі - ри НАТО щодо проведення наземної військової операції в разі невдачі повітряних бомбардувань. Британія напо - лягала на продовженні інтенсивних бомбардувань та початку наземних операцій до кінцевої перемоги НАТО і не визнавала прийняття ніякої " половинчастої " угоди. Вона дотримувалася таких підходів навіть наприкінці травня - початку червня 1999 р., коли з ' явилися ознаки дипломатичного вирішення конфлікту і підписання відпо - відної угоди. На вашинггонському саміті НАТО в квітні 1999 р. США та Велика Британія ініціювали ембарго на постачання енергоносіїв в Югославію. Така політична лінія зумовила ізоляцію держави серед членів Альянсу. Визначено, що жорстка зовнішньополітична лінія уряду Блера щодо силового вирішення югославської кризи, а також тенденційне перекручування фактів окре - мими британськими ЗМІ зумовили втрату лейбористами парламентських місць за результатами виборів 1999 року, а також їхню поразку на виборах до Європар - ламенту [28] 11 червня 1999 р.

Уряд Т. Блера зазнав на - рікань з боку консервативної опозиції щодо зневаги до Парламенту в вирішенні питань британської участі в си - ловій акції НАТО. В травні 1999 року консерватори навіть вимагали створити парламентську комісію для розсліду - вання обставин щодо інтервенції НАТО, що було відхи - лено лейбористським урядом як " безпідставна вимога з політичної, юридичної та військової точок зору " [29]. Беззаперечна підтримка Сполучених Штатів Брита - нією впродовж югославських подій може бути пояснена, з одного боку, важливістю збереження " особливих від - носин ", а з іншого - прагненням втілити амбіційні намі - ри Блера щодо відновлення міжнародного престижу держави, її глобального впливу в світовій політиці. Іні - ціатива Великої Британії в прийнятті рішень НАТО під - твердила її статус вагомого політичного актора та одно - го з лідерів Альянсу.

Важливим аспектом діяльності Сполученого Коро - лівства в рамках НАТО є його ухвала заходів, пов ' яза - них з експансією Альянсу на схід. Беззаперечна під - тримка Британією стратегії поширення НАТО, втіленої в п ' яти послідовних раундах розширення ( у 1952, 1955, 1982, 1999 та 2004 рр.), віддеркалює її позитивне став - лення до американських ініціатив. Водночас така пози - ція Сполученого Королівства відповідає і його власним національним інтересам. Доведено, що підтримка поширення НАТО співпа - дає з метою держави розповсюдження власного впливу на Східну Європу з економічних, а також і політичних міркувань. Процес експансії НАТО на схід було супро - воджено аналогічним процесом поширення ЄС в тому ж напрямку. На сьогодні європейські кордони цих органі - зацій майже співпадають.

Однак, якщо серед держав - членів ЄС Велика Британія належить до групи розвину - того " ядра " об ' єднання, то в НАТО Сполучене Королівс - тво виступає беззаперечним європейським лідером. Власну впливовість на нових східноєвропейських парт - нерів можна реалізувати набагато успішніше з позиції лідера. Саме цей фактор, на наш погляд, слід вважати вирішальним в формуванні британської стратегії, спря - мованої на підтримку поширення НАТО. Можна запро - понувати гіпотетичний висновок, що низка нових схід - ноєвропейських держав стала членами Альянсу рані - ше, ніж приєдналася до Європейського Союзу, як ре - зультат втілення гнучкої та зважено ` ї стратегії Великої Британії щодо поширення НАТО. Перед поширеним НАТО за нових умов поставатимуть і нові завдання.

Аналіз показує, що роль майбутнього НАТО, голо - вними союзницькими опорами якого мають виступити США та ЄС, залежить від еволюції європейських збройних сил та ефективності пристосування структур Альянсу до тих змін, що відбуваються в Євросоюзі. Ве - лика Британія залишається головним пов ' язувальним елементом в співробітництві США - ЄС. На сучасному етапі зовнішня або внутрішня загроза безпеці членів Альянсу може бути спричинена лише природними ката - строфами або недержавними акторами. На думку британського прем ' єр - міністра Тоні Блера, головна роль сучасного НАТО як гаранта національної та колективної безпеки залишається незмінною. Але вона стала надто більшою. Після швидкої реакції Алья - нсу на трагічні події 11 вересня задіянням стабілізацій - них сил в Афганістані продемонстровано, що НАТО в змозі дати відповідь новим викликам та загрозам за межами своїх кордонів [ З 0].

Велика Британія відігравала провідну роль у вико - нанні протинаркотичних та реконструкційних програм Альянсу, у підтримці передвиборчої підготовки в Афга - ністані. Силами британської провінційної реконструк - ційно ` ї бригади в Мазар - е Шарифі забезпечується без - пека поза межами Кабулу. В складі Сил міжнародної безпеки та допомоги під егідою НАТО задіяно понад 300 британців [ З 1]. На сьогодні переважна частина британських війсь - кових сил, ядерних та звичайних озброєнь та біля 95% витрат на оборону [ З 2] підпорядковані НАТО. Внесок Британії до цивільного бюджету НАТО складає 15, 7 мільйонів ф. ст., що є другим за обсягом після США [ ЗЗ ]. З 1992 року Велика Британія відмовилась від своїх систем " Пенс " та ядерної ствольно ` ї артилерії, тактич - них ядерних озброєнь морського базування, що рані - ше були розташовані на надводних кораблях, та усіх ядерних озброєнь повітряного базування, припинивши таким чином використовувати свої літаки подвійного призначення в ролі носіїв ядерної зброї. Підводні чов - ни " Трайдент " залишились єдиною ядерною системою Великої Британії [ З 4].

Досліджено, що на сучасному етапі внесок Британії до військової потужності НАТО складають її військово - морські, наземні та повітряні сили. Більшість суден королівського військово - морського флоту підпорядко - вана командуванню Альянсу. Його головними компо - нентами виступають : три авіаносці та гелікоптерні авіаносці ; З 1 есмінці та фрегати та мінно - тральних контр - наступних судна ; 12 ядерних субмарин з балістичними ракетами типу Томагавк ; амфібі ` ї з командною бригадою та спеціальним вантажем. Під командуванням британського генерала перебу - вають чотири дівізії Сил швидкого реагування НАТО. З десяти дивізій корпусу НАТО дві є британськими, дис - локованими в Німеччині та Сполученому Королівстві. Чисельність британських військ складає чоловік. В Британії також перебуває аеромобільна бригада ба - гатонаціональних сил корпусу НАТО. Визначено, що військово - повітряні сили Британії, підпорядковані НАТО, складають біля 100 літаків та 40 гелікоптерів [ З 5].

Військова доктрина Сполученого Королівства побу - дована на принципі, згідно з яким військові сили мають зустріти противника на якомога більшій відстані від те - риторії своєї держави. Велика Британія виявилася найактивнішим з членів Альянсу, коли Статтю 5 Ва - шингтонсько ` ї угоди було вперше введено в дію у вере - сні 2001 року в зв ' язку з терористичними актами проти Сполучених Штатів. " Сполучені Штати та Сполучене Королівство мають разом дуже розвинуте партнерство, - зазначив Т. Блер під час візиту до Вашингтону, - ми поділяємо однаковий світогляд, однакові цінності, ми маємо багато спільного в історії, і звичайно ми завжди разом в одному таборі при вирішенні великих проблем, що постають перед світом " [ З 6].

Після 11 вересня спостерігається суттєве коригу - вання атлантичного вектора зовнішньої політики Спо - лучених Штатів. Саме поділ на " до " і " після " 11 вересня віддзеркалює кардинальний перелом світосприйняття Сполученими Штатами і багато в чому посилює їхнє бажання диктувати світові свої умови. Спроба силового впровадження проекту Рах Атегісапа, який був блакит - ною мрією багатьох американських адміністрацій, почи - наючи з президента Трумена, стала конкретним втілен - ням політики Буша - молодшого. В особі міжнародного тероризму США отримали но - вого довгоочікуваного опонента, і на основі боротьби проти нього намагатимуться будувати свою глобальну стратегію. " Ніколи раніше сила Америки не була так не - обхідна світові," - підкреслив Тоні Блер в липні 2003 р. Ситуативно Європа поступово перестає бути пер - шочерговою сферою політики США : пріоритетом стає боротьба з тероризмом у глобальному вимірі, і на пер - ший план виходить домінування англо - американського альянсу, його диктат. Пройшовши кілька випробувань ( колишня Югославія, Афганістан, Ірак ), практичний ви - яв атлантизму у вигляді британсько - американських " особливих відносин " поступово набуває рис одного з майбутніх центрів світового устрою.

Відтак європейський континент гіпотетично може ста - ти більш " європейським ", позбавленим активного амери - канського втручання. Водночас, оскільки втрата своєї присутності в Європі напевне не входить до американсь - ких стратегічних намірів, можна якоюсь мірою припусти - ти, що " американський патронат " в Європі підготував собі надійного наступника. В такім разі протягом най - ближчого десятиліття можна очікувати активне просу - вання Великої Британії як найближчого союзника і особ - ливого атлантичного партнера США на позиції європей - ського лідера. Згідно з запевненням Блера, Британія стоятиме пліч - опліч зі Сполученими Штатами. При цьому британський прем ' єр закликав США не лише бути попе - реду, а й прислуховуватися, щоб притягнути до себе світ. Відносини з Великою Британією як найважливіша скла - дова трансатлантичного співробітництва виступатимугь як підґрунтя американського домінування.