Володимир Дрозд (1939 – 2003)

Народився 25 серпня 1939 в селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області, помер 23 жовтня 2003 р.25 серпня1939Петрушин 23 жовтня2003 Володимир Дрозд двадцятитрирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників.Спілки письменників Розпочавши літературну працю як новеліст і продовжуючи вряди-годи друкувати новели, В. Дрозд поступово утверджується як автор повісті й роману.

Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики (1968). Працював у редакціях Олишівської районної газети, обласної молодіжної газети "Комсомолець Чернігівщини", республіканських газет "Літературна Україна", "Молодь України", у видавництві "Радянський письменник". Член Спілки письменників України (з 1962). У роках - головний редактор журналу "Київ". Письменник Володимир Дрозд із дружиною Іриною Жиленко (відома українська поетеса) з донькою Орисею та сином Павликом. Із родинного архіву. Фото 1980-х років.

23 жовтня 2003 року після важкої хвороби пішла із життя ця неповторна сильна творча особистість. Похований письменник на Байковому цвинтарі в Києві

Дещо осібно стоять у творчості письменника романи- біографії «Ритми життя» (1974), «Дорога до матері» (1979) про родину академіка О. Богомольця, «Так було, так буде», «Новосілля», 1987), («Інна Сіверська, суддя», 1983) – проторадянські твори. З іншого боку твори, які міг написати тільки В. Дрозд і які не мали «зеленої вулиці»: повість «Вовкулака», про всяк випадок переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача дванадцять років, «Ирій» шість;

Основні твори повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Спектакль» (1985), «Листя землі», багато новел зображують, повторюють, доосмислюють поліську Йокнапатофу, малий всесвіт, що має всі ознаки великого світу, із центром у Пакулі. Якщо котрийсь із героїв і виривається поза межі цього світу, то за підтвердженням свого буття вертається назад, у Пакуль.

Химерна проза Назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. Химерна проза стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській радянській літературі. Її ознаки: поєднання реального з міфологічним, часово- просторові зміщення, запозичення стильових рис бароко, гротескові метаморфози з героями.

Химерна проза емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий. За цими ознаками можна говорити про близькість химерної прози до явища магічного реалізму, поширеного в літературі Латинської Америки. Представники: В.Земляк (романи Лебедина зграя, Зелені млини), В.Дрозд (Ирій, Самотній вовк), О.Ільченко (Козацькому роду нема переводу або Козак Мамай і Чужа Молодиця) та ін.

Фантастичні звірі – це витвір геніальної уяви художниці. Таких звірів не існує у природі. «Дикий чаплун» – від слова «чапати» – таку назву Приймаченко придумала одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь вільхові зарості. Взагалі її «звірина серія» – явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Улюблений прийом Марії Приймаченко – «олюднення», фантастичні звірі у неї найчастіше з людськими очима, отороченими пухнастими віями.