Тарасе, наш Кобзарю, всюди Приходиш нині ти, як свій, Тебе вітають щиро люди На всій Україні моїй.

Т.Г. Шевченко не тільки геніальний поет й маляр України, він глашатай українського народу. Ідеї Тараса Шевченка ще й сьогодні живуть і зворушують серця багатьох людей.

( р. – р.)

Благословен той день і час, Коли прослались килимами Земля. яку сходив Тарас Малими босими ногами. Земля, яку скропив Тарас Дрібними росами-сльозами.

Тарас Шевченко, автопортрет рр.

Тарас наймитував у школі, а потім пас громадську череду. Через 20 років він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало»

Мені 13-ти минало, Я пас ягнята за селом

В неволі тяжко… Хоч і волі, Сказать по правді, Не було. Т.Г. Шевченко

Через два роки після визволення з кріпацтва вперше виступив у літературі з маленькою книжкою віршів, що мала таку знамениту потім назву – «Кобзар».

За значні успіхи у гравюрі Шевченкові було присвоєно звання академіка.

…Як побачу малого хлопчика в селі, мов одірвалось од гіллі, одно-однісіньке під тином сидить собі в старій ряднині. Мені здається, що се я, що це ж та молодість моя… ( Т.Г. Шевченко )

За бунтарські вірші 33-річного Тараса забрали в солдати. Він пише: Думи мої, думи мої, лихо мені з вами. Нащо стали на папері сумними рядами? Чом вас вітер не розвіяв в степу як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?

Думи мої, думи мої, Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині. Прилітайте, сизокрилі Мої голуб ' ята, Із-за Дніпра широкого У степ погуляти… Т.Г. Шевченко

Коли Т.Г.Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він дуже тужив за Україною. Де б не був поет – у Петербурзі чи в далекому Казахстані – він завжди памятав про милу українську землю, замріяні верби, тихі ставки, зелені левади. Адже туга за Батьківщиною нерозривна зі згадкою про рідну природу.

Ось як ніжно й тужливо звучать його вірші: Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою. Розкажи, як за горою сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила… А над самою водою Верба похилилась…

Туга за рідною природою, рідним краєм звучить у кожному його вірші. Він також закликає український народ до боротьби за волю, за кращу долю. Доля України завжди хвилювала великого Кобзаря. Він вірив у краще майбутнє свого народу. Віра у краще майбутнє звучить у таких рядках: І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.

9 березня 1861 року Тарасу Шевченку минуло 47 років. Надійшло багато вітальних телеграм. Привітали поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Він був похований у Каневі на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.

Тарасова могила...І мене в сімї великій, В сімї вольній, новій, Не забудьте помянути Незлим тихим словом.

У кожній хаті, у кожній школі нехай живе, а не стоїть почесно на полиці мудре, ніжне, гнівне, пророче слово нашого Кобзаря. Адже його твори – це історико-культурні памятки, що житимуть віки, як живуть у народі перекази про народних героїв.